Тиха правда Модеста Левицького
Шрифт:
– Ви б до нас зайшли якось, думки простого люду послухали.
Модест Пилипович образився.
– Колего, я поголитися вранці сьогодні не встиг, як уже той люд зі своєю бідою приходив.
Вчитель, молодик геть супроти Левицького, надав собі поважного не по літах вигляду, нагороїжився, як тетерук, що вийшов на перше своє токовище.
– Старосвітські ваші теорії, цвіллю зеленою вкрились давно, а ми правду розказуємо про експлуататорів.
– Мене теж можете записати в експлуататори, бо
– З вами трохи інша історія, лікар - то майже трудовий елемент.
– Подякував за елемента.
– На здоров’я, Модесте Пилиповичу. Але тільки ми зможемо цьому світові справедливість дати, ми експропріюємо все, не своїм горбом нажите.
– То починайте з мене. Он хліб біля мисника, огірки у банці. А оце перед вами Песя Лейдерман курку мені принесла як лікарський гонорар, то я посовістився її вигнати.
– До чого тут смішки, знаєте добре, про що говорю…
Так і пішов словесник ні з чим, але щось затаїв на Левицького, бо надалі при зустрічах лід не танув у його очах, навіть ставав дзвінкішим.
Після четвертого універсалу, як постала українська держава, приїхала делегація залізничників, без попередження прийшли до нього додому.
– Проситимо, Модесте Пилиповичу, у Київ іти, у Міністерство шляхів. Доручили нам переговорити з вами, там шмат роботи, здогадуєтеся самі, то ж головувати у санітарному відділі краще вас ніхто не зможе.
У цьому міністерстві, як в ніякому іншому, російського шовініста напхано доволі, то ж опір українізації залізниць чинився поважний.
А як захопили Київ війська Муравйова і небачений з татарських часів смерч пройшовся міськими вулицями, то вернувся Левицький у Білу Церкву.
Наступного дня на порозі його дому знову постали залізничники.
– Біда, Модесте Пилиповичу. Тутешній ревком нові порядки лаштує. А вас присудив до розстрілу.
– Чого ж бо то лікар і літератор раптом кісткою в горлі?
– Хто-зна, тільки переказували знайомі, що ви найбільш для них небезпечний – кваліфікований та ще й впертий. Вам не можуть пробачити ні служіння урядовцем в УНР, ні тутешньої просвітянської роботи. А ще вельми гнівалися, що ви разом з полковникои УНР Іваном Чмолою гуртували молодь у пластуни-скаути.
– Вбрикнула б їх муха…
– Даруйте, немає часу брикатися. Збирайтеся швиденько, бо нагрянути можуть в будь-яку хвилю. Ми вас так заховаємо, що сам Муравйов з ліхтарем серед білого дня не знайде.
Коли ж більшовиків викурили з Києва, вернувся Левицький на своє місце в міністерство шляхів. Тепер уже кривим оком дивилися на нього недавні колеги, що служить, мовляв, він неукраїнському уряду Скоропадського, який то з денікінцями обнімається, то з німцем цілується.
– Дайте спокій,- навіть не розсердився Левицький.- Своїм людям і своїй землі служитиму, а не якійсь владі.
Коли ж придивився Модест Пилипович та побачив хто в урядових коридорах ходить і що чинить, защеміло йому в серці, мов хто те серце прищепкою для білизни стиснув. Він написав листа Скоропадському, щирого і гіркого: і про закони, що сліпцем скопійовані зі старих, міллю побитих законів колишньої російської
Через день на порозі ті самі залізничники, що після Муравйова приходили.
– Збирайтеся, Модесте Пилиповичу, будем знову ховатися. Бо тепер вже свої вашу душу арештувати от-от заявляться.
І такий сум сизий, важкий як олово, застиг у їхніх очах…
Дякувати людям, вчасно попередили, бо вже через кілька годин прийшли по арештанта, тільки того й слід прохолов. Трус у домі зате зробили ретельний, все вверх дном поставили, навіть з глечика молоко вилили, а чи не сховав там якусь цінність чи крамолу.
Кілька днів просидів Левицький у якійсь комірчині, вузенькій і продовгуватій, немов труна, але й тут можна було не байдикувати –невеликий столик, гасова лампа, що, мов кпилася з нього, насмішкувато поблимувала і зрідка потріскувала, то ж писати вдавалося. Згодом, вже як добре присмеркло, перевели його в іншу домівку, ген на околиці – тут і кімната більшенька, і лампа не потребувалася, бо віконце було.
Модест Пилипович рядок за рядком викладав нове оповідання, як косар кладе руку, а доки на нову зайде, то й перепочине. Він щомоці старався не відвертати уваги від писаного, гнати геть набридливі прикрі думки, як виганяють в вікно літом набридливих мух, розмахуючи навсібіч рушником - інколи те вдавалося, а інколи, ледве відігнавшись від одних, дивись вже інші негадано налетіли…
Що ж він такого поганого на віку зробив, що ось вже на шостому десяткові літ має, немов злодюжка який, ховатися і никати по невідомих кутках? Він же все життя лікував людей, не нажив за свій клопіт статків, не боявся іти ані до туберкульозних, коростявих чи хворих на пранці, в час епідемії холери метався то в нужденних селах Самари, в глибинці Росії, то по волинському Поліссі, добираючись до хуторів такими болотяними греблями, що й кінній підводі зась…А може десь у писаному набрехав, сотворив щось таке, що всупереч йде з предковічим милосердям, пошанобою ближнього, вічним і нетлінним з заповіданого і переданого через Євангеліє? Начебто ні, хоч як від лікаря, від нього не втаїлось багатенько людської біди і страждань, від яких мерзне душа, схоплює і сковує її твердою й холодною кригою.
Як забирав якось батько тяжко хворого на сухоти сина з лікарні, забирав уже помирати, бо хіба день-два залишалось до краю могили, то сперш не дослухався Левицький про що там балакають, бо то мало бути тільки їхнє; але ж не затулиш вуха і лікар таки почув останок гіркої балачки.
Син знав, що везуть помирати, але те він стрічав з таким неймовірним навіть для лікаря спокоєм, мов то просто назавтра настануть звичні і завше потрібні клопоти – вкинути зранку сіна овечкам, насікти буряків, а ще в теляти перестелити…Якась особлива, немеркнуча і непереборна, ніякій іржі сумніву нездатна роз’їсти віра тут чулася, віра в несмертність душі, вона зримо звучала в тих через силу мовлених словах цього напівдитинчати, напівпарубка, що й світ навіть не встиг як слід роздивитися. А ще батько казав, що дорогою, аби не гнати ще раз коней в таку далечінь, він дощок заразом на домовину прикупить. Тільки хай не сердиться син, що купить осикові, бо на соснові йому затяжко, зате по весні, як тільки трішки побагатіє, то хрест вже дубовий поставить. Син було став проситися, хіба ж не заробив у батька бодай на соснові, але потім таки змирився, шкода йому стало батька, хоч якесь, а таки полегшення буде…