Тиха правда Модеста Левицького

Корсак Иван Феодосеевич

Те ненароком почуте лягло в оповідання «Тяжка дорога», одним духом Левицьким написане.

Що ж тут плохого, ніяк не міг втямити Модест Пилипович, що докричатися він хотів: так не належить, то гріх до цього допустити життя, робімо щось, люди…

І свої також добрі, теж прийшли по його мучену душу, хай уже муравйовцям він ворог, свої, що божилися українською справою. Дехто під стіл ходив пішки, як він за ту справу вже брався, усім писаним – навпростець в публіцистиці, по-своєму в художніх творах; бо людина має бути вільною на своїй землі, вільною в ділах і вчинках, аби тільки ті вчинки не шкодили іншому, вільною

в мові, у звичаєві з прадіда й прабаби, і нікому право не дано щось невластиве присилувати. Критики різне балакали про написане Левицьким, сам же Модест Пилипович залюбки згадував, на його думку, більш вдалі роботи. Він же не завжди такий похмурий, є в нього світле, мало того, все порядне в його роботах до того світлого тягнеться, шкрябається і натужиться. Та навіть кумедне трапляється… Інколи сам до себе сміявся, час від часу озираючись обачно, аби хтось із хатніх, крий Боже, цього не зобачив. А то вже не його провина, що за просто кумедним стояло нерідко щось більше, неспівмірне за величиною та значимістю, десь одночасно йшов інший невидимий текст, який для уважного і небайдужого читача був вагомішим того, на який потрачена друкарська фарба. Він міг би згадати, як легко і весело працював над оповіданням-сценкою «У суді», опублікованим років вісім тому у київській газеті «Слово». Сценка взята з життя, бо доводилося як лікареві за свідка деколи у суди заявлятися, а зачепила за живе Левицького тодішня промова у Думі Шульгіна, що руками й ногами відпихався від ідеї ведення в Україні судочинства українською мовою. Модест Пилипович і досі пам’ятає з тої сценки чималі шматки, навіть довелося кілька разів їх перед публікою йому читати.

« Узаможного селянина на весіллі викрадено коні; ще й запріг їх собі злодій у віз та так і виїхав, ніби своїми кіньми. Згодом допитував судовий слідуватель про ту крадіж. А він був росіянином, з Тамбовської губернії, мови нашої не знав, а може, як і думська підкомісія, думав собі, що наша мова є »наречие» російської мови.

Допитує він дідка, що бачив, як повз його двір проїхав злодій возом украденими кіньми.

Слідуватель: Разкажите, дедушка, как вы узнали об этой краже?

Дід. Нічого я не взнав, бо поночі було, а я ще й недобачаю…

Слід.: Что вы говорите?

Дід: Недобачаю, кажу.

След.: Что это значит?

Дід: А значить, що старий став.

След.: Ну, это я и сам вижу. А вы мне скажите, от кого вы узнали про кражу?

Дід: Люде сказали, що на весіллі були.

Слід.: навеселе были? Пьяные?

Дід.: Як котрий, то й п’яний, може, був, а котрий ще, може, і тверезий. Таке діло…

Слід.:Так вот, такое дело, когда случилось?

Дід: А на Параску було.

Слід.: Когда?

Дід: На Параску, кажу, на Параскеви ніби.

Слід.: На той неделе?

Дід: Ні, не в неділю - у середу, завтра тиждень буде.

Слід.: Это кто такой- тыждень? Это вор так называется?

Староста: Тиждень, єто значит неділя: как вроді попростому.

Слід.: Ага, вот оно что \до діда\. Ну, харашо, значит, это было на той неделе в среду, на Параскевіи. Так?

Дід: Так.

Слід.: Ну, дальше – рассказывайте.

Дід: Отак пізненько вже було, вже спати ми вкладались, коли почув я, що собаки брешуть дуже.

Слід.: Тоесть как это – «брешуть»?

Дід: Брешуть- звичайно, як собаки.

Слід.: Лают, значит?

Дід: Кого ж вони лають? Хіба собака може лаяти? Брешуть…

Слід.: Вруть, значит, что ли?

Дід: Гавкають…

Слід.: Ну вот: гавкают – значит лают. Ну что же дальше?

Дід: Чи не злодій, думаю?

Слід.; Ну вот. Злодей, вор?

Дід: Еге. Або, звірюка, думаю, до товару…

Слід.: До якого товару?

Дід: До мого або до сусідського.

Слід.: Разве у вас товар есть?

Дід. Та є потрошки. У мене небагато, а в сусіда таки чимало.

Слід.: Да вы, пожалуйста, без шуток, без остроумия.

Дід: Га?

Слід.: Какой же товар у вас?

Дід: Корова, воли, вівці…

Слід.: Да постойте! При чем тут коровы и волы? Товар какой у вас? Чем торгуете?

Дід: \здвигає плечима\. Ми не торгуємо.

Слід.: Лавка у вас есть?

Дід: Лавка є, аж дві навіть.

Слід.: Так что вы меня морочите? Две лавки имеете, товар есть, а говорите, что не торгуете!

Дід: \здвигає плечима\. Бо ж таки не торгую й зроду не торгував.

Слід.: Да какой товар у вас? Мануфактурный?

Дід: \ще більше дивуючись\ Звичайний товар, ялівка, вівці, кнурець, шкапа…

Слід.: Ну, шкаф – это я понимаю, а остальное – какие это предметы у вас в лавке? По русски, русским языком скажите!»

…Єдине, за чим шкодував Модест Пилипович, то за тим, що публікації його розкидані по десятках видань, гуляють собі по світах, а йому все бракує часу та можливості зібрати до купки написане, та видрукувати хоч раз окремим виданням. Він навіть подумки прикидав, що томів на сім набереться, перший том уже повністю сам підготував, решта ж поки що в туманах сизих-пресизих…Нехай, може встигне колись, а як не судитиме доля, то хтось з добрих людей позбирає бодай через десятиліття його вельми непростий труд і видасть усі томи. Нехай, то колись, хто матиме совість.

А ти, Марку, сьогодні грай…

15

З Войцехом Восем у луцькій гімназії в Модеста Пилиповича знову сталась притичина. Того ранку, тільки зайшов в учительську полоніст, відразу направився до Левицького і тицьнув йому мало не до очей якийсь папірець, списаний рівненьким, очевидно, дитячим почерком.

– Можете тішитися…Ось вислід вашої роботи. Ви злочинців виховуєте!-окуляри на переніссі в полоніста дрібно підстрибували, мов підтанцьовували під нечутну якусь мелодію.