Тиха правда Модеста Левицького
Шрифт:
– Якщо удавка для народного духу безсилою виявилася в часи Котляревського і Шевченка, то зараз тим паче… Ми щойно тільки на хвильку свіжого повітря хапнули, не вічне тепер чужоземне поневолення і бездержавність.
Липинський скрива глипнув на Модеста Пилиповича, мов той його навмисне образив і не збирається вибачитися.
– Хвороба бездержавності не в причинах зовнішніх, вона не травматичного походження, то наше внутрішнє, органічне.
– Не згоден, - покивав Левицький
– Та українська національна ідеологія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми – це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих – народною масою козацькою з-посеред себе в війні і праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осаулів, сотників, що, газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали …
У кімнату, скрадливо прочинивши двері, зазирнув секретар, єдиний помічник Липинського, і постукав по склові кишенькового годинника, нагадуючи про порушення режиму. Та Липинський тільки нервово крутнув головою:
– Перший раз в історії України знайшовся представник старшої батьківської верстви, що не підлизуючись до хамства, не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар верховної української влади. І вперше в цьому столітті Хам був посоромлений.
– Не певен, не знаю,- так само, немов потверджуючи почуте, похитав головою Левицький.- Тільки до глибини душі переконаний, що єдиною силою, яка поможе Яфетові проти Хама, має стати національна інтелігенція – їй на роду писано бути фундаментом духу.
Липинський невдоволено кинув пачку газет до великої стоси, та стоса розвалилася і газети попадали на підлогу, то ж заходився збирати і наново давати лад.
– І російська, і українська інтелігенція, на жаль, в минулі десятиліття зхамилися в немалій мірі, набралися соціалістичної чухавки, набавили нею весь нарід і помогли торжеству Хама. Має бути створена з різних клясів провідна верства, еліта – тільки вона дасть толк державі у формі потомственого гетьманату. Однак не східного, дикунського і деспотичного взірця Івана Грозного, а на кшталт цивілізованого англійського.
…Все спадала на думку та розмова з Липинським в час останньої зустрічі, багато переговорили і однаково недоговорили – ще двічі заглядував стривожений секретар, тепер уже зовсім не скрадливо прочиняючи двері. Ідучи в процесії за труною покійного, Левицький немов договорював несказане…
А над головами люду плив похоронний дзвін, розливався над селом і полями, як раптом до тої сумовитої мелодії долучилася ще одна - і Модест Пилипович мимовільно підняв голову. «Жайворонок! То душа його щось хоче сказати, чого не могла, стільки років полишивши рідне обійстя».
Хай же душу твою прийме Творець до праведних, думав Левицький у надмогильній тиші, де тільки земля з лопат стугоніла об домовину, бо заповітом покійник наказав хоронити саме так, без промов. Спинилося серце, що віддано билося заради своєї землі, билося невтомно, що, видавалося, і в труні не спинятиметься – за тим же заповітом по смерті лікар мав проколоти серце. У вічному бою з Хамом ти відійшов непереможеним…
…Звідки було знати Левицькому, що Хам один раз ще помститься Липинському. Кладовищні злодії через роки розкопають могилу, прах викинуть на траву, а з алюмінієвої труни виплавлять і продаватимуть миски та ложки. З приходом совітів католицьке кладовище випрасують бульдозерами, а замість скульптури Божої Матері встановлять бетонного жеребця, бо розмістить тут нова влада племінне обєднання.
Та не вічним було торжество Хама.
18
Інколи трапляється, що люди за час тривалого спілкування втомлюють одне одного, стосунки якось непомітно холонуть, наче прогріта за літній день озерна вода за ніч вистигає, зрештою, в кращому разі, залишаються вони просто рівними. У Модеста Пилиповича з родиною Григорія Степури роки не остудили давньої приязні. Бо й понад півсотню літ збіжить, а син Григорія Калістратовича Тарас буде про Левицького згадувати:
« Батько влаштовує його викладачем української мови, а згодом і особистої гігієни. Після приїзду у Луцьк він був частим гостем у нашому домі. Пам’ятаю, що в Левицького були розкішні козацькі вуса. І коли брав мене на коліна, я грався ними, з любов’ю називаючи Модеста Пилиповича дідусем. В домі він був дуже спокійною і витриманою людиною. Таким його знали і в гімназії. «Дідусь» тулився до сім’ї єдиного свого друга – мого батька і щовечора зі своїм внуком Васильком відвідував наш дім на вулиці Кічкарівській,5 \і тепер той же номер\. Вечорами було дуже затишно і приємно. Особливо ми любили, як «Дідусь» співав свою улюблену пісню «Тополя» - пісню на власні слова і музику. Мені здається, що поза стінами нашого дому ця пісня не лунала. Отже, думаю, що маю обов’язок передати її для потомків:
ТОПОЛЯ
Ой, чого ж ти, тополенько, не цвітеш,
Чом пожовклу головоньку хилиш-гнеш?
Чом з вітрами-парубками не шумиш,
А змучена, засмучена, мов з нелюбом заручена, все мовчиш?
Тільки часом до хмароньки скажеш ти:
«Ой хмаронько, ой чаронько, не лети,
Зірви з мене все листячко,
Це листячко-намистячко без краси,
На рідну Вкраїноньку, на милую родиноньку віднеси.
У рядках цієї пісні простежується туга за батьківщиною, отже вона написана, напевне, на чужині.
Одного разу мені, малому, вдалося послухати розповідь Модеста Пилиповича про поневіряння в далеких краях… Після цього я проникся до нього ще більшою пошаною. Ми шкодували всі цю людину, до якої доля була так жорстокою»