Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)
Шрифт:
– Христофор Колумб.
– Га?
– перепитав кондуктор.
– Христофор Колумб! Пам'ятник!
– iще раз проказав хлопець, намагаючись вимовляти слова якнайвиразнiше.
Тепер кондуктор зрозумiв.
– Iль монументе дi Крiстофоро Коломбо!
– повчальним тоном поправив вiн Тiма. I хлопець слухняно проказав за ним:
– Iль монументо дi Крiстофоро Коломбо!
– Бене! Бене!
– засмiявся кондуктор.
– Доббрре, доббрре!
– Потiм вiддав Тiмовi вiсiмдесят п'ять лiр решти, вiдiрвав йому квитка й
Тiм iз поважним обличчям кивнув головою й подумав: "От пощастило!" Радiти з того вiн не мiг, але принаймнi на серцi йому полегшало.
За десять хвилин - автобус тим часом проїхав понад портом, а тодi звернув у завулок, що круто пiднiмався вгору, - кондуктор плеснув Тiма по плечi й показав на обсаджений пальмами великий бiлий пам'ятник, що стояв перед величезним будинком iз багатьма скляними дверима.
Хлопець вимовив єдине iталiйське слово, що знав: "Грацiє! Дякую!" - вийшов з автобуса й розгублено спинився серед широкого майдану. Вiн уже розглядiв, що велика будiвля - то вокзал. Годинник над головним входом показував п'ять хвилин до восьме".
Серед людей на майданi Тiм не побачив жодного з двох охоронцiв. Але й стерничого Джоннi вiн теж, на жаль, не побачив. Тому хлопець навмисне повiльно рушив до пам'ятника, обiйшов кругом нього - i наткнувся на стерничого, що стояв пiд пальмою. Тїм просто не мiг не помiтити такого велетня. Вiн пiдбiг до Джоннi й радий був би його обняти, якби тiльки той не був такий височенний.
– Я втiк, Джоннi!
– зовсiм засапаний, сказав Тiм.
– Барон приставив до мене детективiв. Але...
– Барон?
– гостро перебив його стерничий.
– А я думав, що вiн помер!
– Нi, вiн тiльки перемiнився в свого буцiмто брата-близнюка.
Джоннi стиснув зуби. Потiм узяв хлопця за руку.
– Ходiмо сядьмо тут в одному шиночку. Там вiн нас так швидко не знайде.
– I повiв хлопця завулками.
Те, що Джоннi назвав шиночком, заслуговувало, по правдi, на кращу назву. Довге, вузьке примiщення на кiнцi розширювалось у напiвтемну, майже квадратну залу. Пiдлога там була зi струганих дощок. а всi стiни аж до стелi вкритi полицями з темного дерева, де стояла сила пляшок усякої форми й кольору. Вигляд у тiєї зали був майже урочистий: якийсь немовби собор iз пляшок.
Джоннi пiдвiв Тiма до одного вiльного столика в кутку зали. Там їх не видно було вiд дверей. Коли пiдiйшов офiцiант, Джоннi замовив двi склянки червоного вина. Потiм витяг iз обох внутрiшнiх кишень своєї куртки по пляшцi рому, поставив їх пiд Тiмiв стiлець i пояснив:
– Це твiй виграш. Я їх сховав, щоб офiцiант не подумав, нiби ми тут жлуктимо принесене з собою.
А Тiм вийняв iз кишенi свого листа до пана Рiкерта.
– Вiдвези цього листа до Гамбурга, Джоннi. А то я боюся посилати його поштою.
– Давай сюди!
– Джоннi сховав листа в кишеню. Потiм сказав: - А ти став справжнiй панич, Тiме. Що, приємно багатому?
– Та
– Зате можна поводитись, як хочеш. Не треба смiятися, коли не хочеться, - хiба що перед фотографом. А це вже немала перевага.
– А ти що, не любиш, коли смiються?
– спантеличено запитав Джоннi.
Тiм помiтив, що ляпнув зайве. Адже вiн нiкому не мав права казати, що продав свiй смiх. Та перше нiж вiн придумав якусь вiдмовку, Джоннi вже загомонiв знову, Видно, коли мовилося про смiх, тодi стерничий почував себе в своїй стихiї, бо й заговорив вiн раптом жвавiше й навiть красномовнiше.
– Воно-то правда, що вiд смiху нещирого, тiльки задля годиться, часом iз душi верне. Я не знаю нiчого гидшого, нiж матроський нiчлiжний дiм, де з ранку до вечора усмiхаються до тебе пiдстаркуватi тiтоньки. Усмiхаються, вмовляючи не пити горiлки; усмiхаються, накладаючи тобi на тарiлку кислої капусти; усмiхаються, нагадуючи, щоб ти помолився; усмiхаються навiть тодi, як тобi вирiзають апендицит. Все усмiхаються, усмiхаються, усмiхаються, i вранцi, й удень, i ввечерi, й уночi... Такого справдi не можна витерпiти. Але...
Надiйшов офiцiант з вином i теж усмiхнувся до них завченою офiцiантською усмiшкою. Тiм понурив очi в стiл: губи його сiпалися. Джоннi зчудовано помiтив, що хлопець ось-ось заплаче. Тому вiн не став говорити далi, коли офiцiант пiшов, а тiльки пiдняв свою склянку й промовив:
– Му, будьмо здоровi, Тiме! За твоє щастя!
– Будьмо, Джоннi!
Тiм тiльки пригубив кисленького вина.
Ставлячи склянку на стiл, Джоннi пробурмотiв сам до себе:
– Якби лиш менi докопатися, в чому рiч!
Тiм добре розчув тi слова. Раптом пожвавiшавши, вiн пошепки сказав стерничому:
– Розшукай Крешимира й поговори з ним. Вiн усе знає й може тобi все розповiсти. А я не можу. Не маю права.
Стерничий хвильку подививсь на нього замислено, тодi сказав:
– Я, здається, вже знаю, кому ти попав у лабети.
– Потiм нахиливсь до хлопця й спитав настiйно: - Вiн тебе заморочив якимись фокусами?
– Та нi!
– вiдповiв Тiм, - Нiчим вiн мене не заморочив, тiльки проказав одне якесь стародавнє закляття.
– I хлопець розповiв стерничому про розмову в готельних покоях, про химерне заклинання та про розбиту люстру.
Iсторiя з люстрою страшенно насмiшила стерничого. Вiн реготав на все горло, ляскав долонею по столi, аж склянки пiдскакували й схлюпувалося вино, та вигукував, захлинаючись:
– Ой, умерти можна! Оце-то так! Та ти знаєш, що влучив того блазня в найдошкульнiше мiсце, Тiме! їй же богу, правда!
– Джоннi вiдхиливсь на спинку стiльця.
– Таж ти нiчого кращого й придумати не мiг, нiж розтрощити ту люстру. Це ж йому як вiжки пiд хвiст! Та ще в таку хвилину!
Стерничий, весело оскiрившись, пiдняв угору обидвi руки точнiсiнько як Троч, коли той вимовляв закляття - й виголосив удавано поважно: