Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)

Крюс Джеймс

– Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.

– Барон?
– сторопiло перепитав Тiм.

– Нови пан барон, синьйоре.

– А!..

Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася.

Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.

Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:

– Просимо, просимо!

Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.

– Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.

Барон був живий. А з ним i Тiмiв смiх.

Шiстнадцятий аркуш

КIНЕЦЬ ОДНIЄЇ ЛЮСТРИ

У готелi, в своїй розкiшнiй кiмнатi, чи то, краще сказати, в своїх покоях iз трьох кiмнат (такi покої називаються ще апартаменти) Тiм уперше за той день пiсля всiх несподiванок i тривог лишився сам. Барон поїхав на якусь нараду, сказавши, що iще заїде по Тiма пiзнiше.

Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.

Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.

Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.

У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.

– Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:

– А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!

Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.

Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:

– А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.

Тiм вiдповiв ухильно:

– Об заклад звичайно забиваються,

щоб виграти...

– Ну, то це було просто чудово придумано!
– захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.

Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:

– А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.

Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:

– Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.

– А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.

– Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже.
– Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.

Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:

– Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?

– Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.

Голос наблизився знову:

– Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.

Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:

– А, он як!

– А, он як!
– передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя.
– Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?

Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:

– А хiба чорт i справдi є на свiтi?

Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.

– Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?

Зачувши слово "угода", Тiм зразу нашорошився. Вiн думав, що Троч зараз заговорить про їхню угоду. Але барон теревенив далi про чортiв та демонiв. Розповiдав про Вельзевула, володаря пекла, про демонiв Форкаса, Астарота й Бегемота, про вiдьом, про чорну магiю, про славнозвiсного чаклуна доктора Фауста, що мав за слугу молодшого чорта Мефiстофеля.

Помiтивши, що хлопець нудиться, Троч пiдвiвся й промимрив сам до себе:

– Доведеться дiяти вiдвертiше...

Тiм знову лiг у подушки i втупив очi в люстру. Звiсивши додолу праву руку, вiн несвiдомо крутив у нiй одну з шовкових пантофель, що поклали йому бiля шезлонга. В скляних бурульках люстри, химерно спотворена, безлiч разiв вiдбивалася кощава барокова постать.

Троч спитав навпростець:

– Хочеш, я навчу тебе тiєї замови, що нею доктор Фауст приворожив собi свого чорта?