Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Це трохи розвеселило її. Вона спробувала усміхнутися.
— Я думала, ти в інституті порозумнішаєш.
— А виходить навпаки?
— Як не побережешся, то може вийти.
В суботу ми пішли до парку імені Чкалова. Перед парком був цілий квартал магазинів, там творилося щось схоже на кінець світу. Хоч купити, власне, було майже нічого, сотні або й тисячі чоловіків юрмилися в магазинах і біля них, лізли один на одного, пробивалися з боєм до прилавків у сподіванні вхопити там бодай найбезглуздішу річ, якусь дурничку, щоб подарувати своїй найдорожчій і тим самим належно відзначити Міжнародний жіночий день восьмого березня. Я не
— А як ти до цього так званого свята? — спитав я Оксану.
Вона мовчки знизала плечами.
— Ти ж зрозумій! — розмахував я перед нею руками. — Ну, хай у капіталістичних країнах, де жінку пригнічують, де вона не має рівних прав з чоловіком. А в нас? Візьми наших жінок. Паша Ангеліна, Марія Демченко, Любов Орлова, Наталя Ужвій — які чоловіки можуть з ними змагатися? Хто їх може пригнічувати?
— А про тих, що впрягалися в плуга, ти забув? — тихо зронила Оксана. — А про таких репатріанток, як я? А про тих, що зоставалися в окупації? Ну, та їм однаково ж ніяких подарунків не купують — ні на восьме березня, ні в інший день.
Далі ми йшли мовчки, темні натовпи вирували десь позаду, біля самого парку були магазини, в яких ніхто не купував, ніхто не товпився: комісійні з бронзовими люстрами, килимами, кришталем і шкурами білих ведмедів; два меблевих, у яких продавалися спальні гарнітури по шість з половиною тисяч кожний; гігантські буфети, що могли б слугувати не тільки сховищем для цілих скирт посуду, а й притулком для слонів або бегемотів, і кабінети з письмовими столами такого розміру, ніби вони призначалися для нової породи мислителів, що колись виведена буде мічурінськими методами, таких собі новітніх Гаргантюа.
Наш майновий стан гарантував нам цілковиту незалежність від усіх цих суто буржуазних принад, ми промарширували з Оксаною повз магазини гордо й незалежно і вже були поряд з височезною колонадою, що вела до міського парку культури й відпочинку, одо носив ім’я препрославленого льотчика радянської епохи Валерія Чкалова. Сам Чкалов і зустрічав би нас одразу за колонадою на просторій круглій площі, стоячи по коліна в снігу і не лякаючись холоду, бо ж був у хутряних унтах, в хутряному комбінезоні, в хутряному шоломі—неоковирна гіпсова льопа, на яку навіть німецькі окупанти пошкодували зусиль, щоб її розвалити, а самим матеріалом не спокусилися, бо не бронза, а глина. Отже, Чкалов повинен був зустрічати нас, як зустрічав він тут кожного ще до війни, коли був поставлений невідомим скульптором. Але хтось надто пильний (чи й не сам секретар обкому Климушняк) вирішив, що гіпсовий Чкалов, простоявши два роки на окупованій території, вже мовби втратив свою ідейну цнотливість і тому не може повністю забезпечити радянським трудівникам потрібного рівня в проведенні їхнього дозвілля.
З цих міркувань перед незграбним гіпсовим зображенням Чкалова поставлено теж, щоправда, гіпсовий, але досить акуратний бюст Сталіна і на такому високому постаменті, щоб генералісимус перекривав комбрига.
Отож, нас з Оксаною в парку імені Чкалова привітав, розсуваючи вуса в добрій усмішці, батько народів, вождь всього прогресивного людства, найбільший полководець усіх часів—і ми були щасливі, як і всі радянські люди, живі, мертві і ще ненароджені.
Ми пішли центральною алеєю, і сніг рипів у нас під ногами, хоч за календарем була весна.
— Куди підемо? — спитав я Оксану. — До ставків чи на атракціони?
— Мені однаково, аби лиш ми побули вдвох.
Я поцілував її холодну щоку, вона пахла свіжим снігом і вітром, якого тут і не було.
— Де в тобі це береться?
— Що? — не зрозуміла вона.
— Та я й сам не знаю.
— Не знаєш, то й мовчи.
— Здається, я зможу хоч тут тебе обняти.
— Люди побачать!
— Але ж ніде нікого!
— Однаково побачать!
Ми довго блукали поміж засніженими деревами, уникаючи зустрічних, обминаючи ті місця, де могли бути люди, але не вбереглися і несподівано для себе вийшли просто на павільйон для морозива „Пінгвін“. Павільйон літній, відкритий усім вітрам, тільки з одного кінця поставлено дерев’яну, пофарбовану в блакитне з білим хатку, і над нею великі білі літери: „Пінгвін“.
— З Арктики попали в Антарктику, — засміявся я. — Там шкури білих ведмедів, тут пінгвіни.
— Там хтось сидить, — смикнула мене за рукав Оксана.
Справді, за одним із столиків, у самому кінці павільйону темніла широка постать. Чоловік сидів, погорбившись, широко розставивши лікті, так ніби хотів чи то обійняти столик, чи просто показати, що не бажає мати біля себе сусідів, хоч які сусіди, коли довкола жодної душі! Чорна лиснюча спина, дорогий хутряний комір, ще дорожча боярська хутряна шапка.
— Я знаю, хто це, — тихо сказав я Оксані.
— Хто ж?
— По-моєму, наш професор Черкас.
— Давай утікати!
— Незручно ж. А раптом він уже побачив нас.
— Як же він міг побачити, коли сидить спиною до нас?
— Ти не знаєш професора Черкаса: він бачить і спиною!
— А я б утекла.
— Тепер ніяк не можна. Ми повинні підійти і привітатися. Я познайомлю тебе з професором.
— Боязко. Я ще ніколи з професорами не знайомилася.
— Олексій Григорович прекрасний чоловік. Ти побачиш сама.
Ми майже покрадьки наблизилися до павільйону, я несміливо покашляв, роблено бадьорим голосом обізвався до чорної широкої спини:
— Олексію Григоровичу, це ви? Доброго вам дня!
Лікті на столику зсунулися, загримів металічний стілець під тяжким тілом, масивна постать з несподіваною зграбністю обкрутилася на всі сто вісімдесят градусів, професор Черкас побачив мене, вмить упізнав, зрадів, загрюкотів усіма барабанами свого неповторного голосу:
— Сміян? Прекрасно! Я саме про вас думав. А це ваша дружина? Я здогадувався, що у вас повинна бути саме така дружина. Прошу сюди. З Сміяном ми знайомі. Абсолютно незносний тип. А я до деякої міри його професор. Черкас Олексій Григорович власною персоною. Сарданапал і Валтасар! Вам же личить тільки одне ім’я: Оксана!
Він нахилився, щоб поцілувати Оксані руку. Оксана зніяковіла.
— Як ви змогли здогадатися?
— Маленькі професорські хитрощі. Оксан на Україні багато, і всі вони неоднакові. Але іноді народжуються такі дівчата, яких неодмінно треба називати тільки Оксанами, і їх саме так і називають. Ви розумієте? Це по-перше. А по-друге, а може, саме це по-перше, ваш незрівнянний Сміян міг непомітно для себе проронити в розмові ваше ім’я, а чіпка професорська пам’ять миттю підхопила зронене і про всяк випадок… Розумієте? Але чому ми стоїмо? Прошу сідати і зараз їстимемо морозиво!