Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Надзвичайно цікавий випадок! — жваво повернувся всім тулубом до мене професор. — Я про таке справді не чув ніколи. І що? Як було далі?
— У всіх районних зведеннях „Хвиля революції“ завжди була на першому місці аж до тридцять п’ятого року. Навіть у тридцять третьому в нас умерло менше, ніж у сусідніх селах. Звичайно, тоді ніхто не лічив умерлих, але так люди казали. А весною тридцять п’ятого, коли після вбивства Кірова проголошено безпощадну боротьбу з залишками ворожих елементів, приїхала з району машина, щоб забрати і мого батька. Хтось написав з села, що він запеклий підкуркульник, узяв під крильце всіх сільських куркулів, віддав їм на поталу весь колгосп. Батька не встигли арештувати, бо він саме
— А ваші так звані куркулі?
— Їх потихеньку забирали, а в тридцять сьомому загребли вже всіх, деяких брали з жінками й дітьми, деяких самих, кому як пощастило.
— Куркулі в колгоспі,—Черкас погмикав сам до себе. — Неймовірно! Добровільно закопували себе в могилу?
— Чому ви вважаєте, що колгоспи — це могила?
— А що ж це таке, по-вашому?
— Завдяки колгоспному ладу ми перемогли фашистів!
— Тоді чому ж фашисти на окупованих територіях так дбайливо зберігали наші колгоспи? Щоб завдяки колгоспному ладу перемогти соціалізм? Оте „завдяки“, у яке ви з такою легкістю повірили, — не що інше, як маленька політична хитрість: сказати про очевидне, не заглиблюючись в суть. Справді колгоспи — найзручніша для держави форма, щоб брати з селян усе, що їй потрібно: зерно, м’ясо, молоко, садовину й городину, сировину і навіть живих людей (по так званому оргнабору). Це почалося ще в громадянську війну, коли введена була продрозверстка. Але подумайте: хіба селяни самі, добровільно не віддали б усього, що вони мають, для перемоги над таким страшним ворогом? Та ось війна скінчилася, ворог розбитий, а продрозверстка (бо що таке всі оті поставки, перша заповідь, перша квитанція?) залишилася.
— Треба підіймати з руїн народне господарство.
— Піднімемо з руїн, треба буде досягати небаченого розквіту — і знов за рахунок селянства, і далі залишиться продрозверстка, хоч, може, її назвуть уже й не поставками, а ще якимсь евфемізмом. Згадаєте мене: так буде, допоки існуватимуть колгоспи в їхній нинішній формі! Старим людям іноді відкривається майбутнє, і тоді вони не пророкують його, а бачать навіч. Я вмру і лежатиму в землі, а наді мною і далі пануватиме продрозверстка і голод розповзатиметься більше й більше, аж поки доповзе до самого Кремля!
— Олексію Григоровичу! — злякано вигукнув я. — Це вже… Це вже, знаєте…
Я не наважився вимовити слова, яке просилося на язик, мене врятувала Оксана, що з’явилася на порозі і спитала, чи маємо намір обідати, бо в неї вже все готове.
Професор нічого не зрозумів.
— Готове? Ви сказали „готове“? Що саме?
— Обід. Поки ви тут говорили… Я не хотіла заважати. Трохи прибрала вам на кухні. Ви не гніватиметеся, Олексію Григоровичу?
— Обід. Кухня. Гніватися? Сарданапал і Валтасар! — загримів Черкас. — Я можу поцілувати вашу руку, Оксаночко? От і вір святим апостолам, що краще не одружуватися! Миколо, я вам заздрю. З великим запізненням, але заздрю! З неприпустимим запізненням, на жаль…
Обід був смачний (Оксанині ж руки!), але щось все ж таки відчувалося в ньому холостяцьке і нічогісінько професорського: ні дорогого посуду, ні накрохмалених серветок, ні лікерів, кав і сигар. Щось середнє між чаєм у майора Гарвея в Дельбрюку і аргентинськими консервами на газетці в Потсдамі.
— Він тебе геть замучив, — сказала Оксана, коли ми йшли додому. — Хоч щось цікаве?
— Страшне, Оксано! Таке страшне, що я волів би й не чути, а тепер швидше забути. Тільки боюся: не вдасться.
— Коли страшне, то мені не треба й чути.
— Ти знаєш усе це і не чувши. Всі ми знаємо, та мовчимо. А професор не мовчить. і від цього мені ще страшніше.
— Ти ж герой війни. Хіба героям буває страшно?
Я подумав з гіркотою: герой-герой, а чим поміг рідній матері? Впрягалася в плуга, замість скотини, жила в погребі, працювала в приниженні гірше рабського, бо навіть раба годують, а колгоспники гнули спину цілий рік задарма. Такого не знала вся історія людства. Не чувано при найжорстокіших тиранах. Може, поміг маленькому братикові? На перший погляд, ніби й так, бо був взірцем, слугував для пишань і величань. Насправді ж ставав вічним докором за його невчасне, запізніле народження — не для подвигів і геройства в ім’я вітчизни і товариша Сталіна, а тільки для страждань — то від напів-сирітства, то від жорстокостей війни, то від холоду й голоду.
В мене закінчувалася літня екзаменаційна сесія, коли Марко прислав першого в цьому лихому році радісного листа:
„Дорогий Миколо! Повідомляємо вас, що ми з мамою живі й здорові, чого й вам з Оксаною бажаємо, а також хочу розповісти тобі про те, що в нас уже достигають хліба і мама потихеньку приносить додому трохи колосків і ми виминаємо зерно з них, але воно ще таке сире, що на моїх жорнах не мелеться, так я товчу його в салотовці, а тоді мама пече з нього тоненькі маторженики, і вони чомусь зелені, як кушур з нашого Брідка. Я ще ніколи не їв зеленого хліба і не чув, що він є, а тепер у нас хліб тільки зелений, і дух від нього трохи як од трави, але все одно такий смачний цей зелений хліб, як той шоколад, що ти привіз мені з Германії…“
Якою страшною може бути навіть людська радість! Я теж їв зелений хліб влітку тридцять третього року. Темними ночами біг у степ, сідав у пшениці, стриг колоски в торбину, з якою ходив до школи (портфелів і ранців тоді не знали), ніс додому, де ми з мамою обминали ті колоски і товкли в ступі недостигле зерно, і все потай, щоб не побачив мій дурний ідейний батько, і не знаючи, що за ті колоски мене могли розстріляти, як то написано було в постанові, надрукованій у всіх газетах.
Але діти не читають газет і друкованих у них жорстоких постанов, так само як не читають вони слів євангеліста про те, що хто не прийме царства божого, як мала дитина, той не ввійде в нього. Євангеліста звали Марк, мого брата — Марко.
Каменем сидів я в інститутській бібліотеці, внадився до професора Черкаса, де, як у райськім саду, було повно заборонених плодів, споживати які тут не заборонялося. Професор збирав бібліотеку все своє довге життя, під час війни її зберігала його стара родичка, в цій книгозбірні ніщо не вилучалося, не викидалося, не знало політичних підозр і анафем, книжки жили й тоді, коли їхні автори давно вже були розстріляні, замучені голодом у тюрмах і хворобами в таборах, тут зберігалися праці Вавілова, Чаянова, Кондратьєва, романи письменників, яких я ніколи не читав, вірші поетів, про яких ніколи не чув. „І Бєлий, і Блок, і Єсенін…“. І тоненька книжечка з висловлюваннями найвідоміших європейських політиків про смерть Леніна. І товстелезний том з кумедною назвою „Как мы строим метро имени Л. М. Кагановича“. Ы збірка віршів не знаного мені Тодося Осьмачки „Клекіт“. І роман Підмогильного „Місто“.
Книжки мудро мовчали, загадково мружилися, іноді вчувалися мені тихі шепоти, болісні зітхання, гіркі скарги, були там розважливі настанови, полум’яні заклики, плачі й регіт, повчання й хвастощі. Письменник, від якого для нас лишилося тільки прізвище у вірші Тичини, розповідав: „Я рос в обстании профессоров, с четьірех лет я разбираюсь в гуле имен вокруг меня: Дарвин, Геккель, Спенсер, Милль, Кант, Шопенгаузр, Вагнер, Вирхов, Гельмгольц, Лагранж, Пуанкаре, Коперник“. А який „гул імен“ довкола мене, довкола мого тисячолітнього життя? Що долинало на цей край степів, на край життя, який віки цілі значиться словом „Україна“?