Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Сирота бив мене демократизмом, якого моя військова душа не знала. Я маленький хлопчик, заліз на стовпчик… Він учив мене жити. Може, так і треба? Що я знав і що я вмів у цьому по-своєму жорстокому житті, яке не знало злих кулеметних черг, відьомського цмакання мін, кошмарного завивання авіабомб, тупих ударів танкових гармат — в тіло, в душу, в божу мать, в усіх дияволів і в тартарари, зате твердо засвоїло правила пристосовництва, вміння ховатися за чужі спини, виставляти поперед себе фальшиві істини, в які сам не віриш, проголошувати заклики, за якими й гадки не маєш іти, проповзати вужем, міняти стару засохлу шкіру на золоту луску неправедних достатків. Цей миршавенький Сирота, затурканий своїм походженням, запеклий інститутський трієчник і за недоумкуватістю і за переконаннями, вчив жити мене, вчорашнього офіцера, досвідченого чоловіка, мужа, воїна, який знав сяйво перемог, глибини страждань, бачив зльоти геройства і ницість боягузтва, людську недолю і людську велич. І він мав слушність! Профбюро, ніби прикриваючись добрими намірами, принизило мене і, власне, зганьбило цим талоном на американські ботинки, а тоді
Ми взяли ті розпрокляті ботинки, сіли на трамвай, доїхали до товчка, що мав романтичну назву „Озьорка“, зіпхнули ботинки за кілька сот карбованців, а тоді вирушили з Сиротою вздовж центрального проспекту нашого Нижньодніпровська, акуратно „відмічаючись“ в кожній торговельній тучці. Сирота розігрівався спиртним повільно, як сільський локомобіль соломою: довго гріється вода, тоді призбирується пара, штовхає поршень, обертає вал з насадженими на нього маховиками, розкручує їх швидше й швидше до шелесту, до свисту, до загрозливого гудіння. Сирота пройшов усі ці стадії і, коли ми добралися до центру міста, він уже гудів, або ж, висловлюючись мовою закону, став суспільно небезпечним. Як відомо, у всіх великих містах порядок, подібно до земного ядра, скупчується в центрі, і що ближче до центру міста, то більше порядку, тобто більше тих, хто за ним стежить, тобто представників робітничо-селянської міліції. Ми з Сиротою дочалапкали вже, власне, до найцентрішого центру, бо по той бік проспекту була цегляна, з дореволюційними витребеньками будівля міськради, а тут — вильот вулиці з революційною назвою Барикадна і взуттєва фабрика імені Лазаря Мойсейовича Кагановича і перед самою фабрикою досить відома пивна, про яку в місті так і казали: „Ходімо вип’ємо у Кагановича“. Пивна, хоч і в центрі, була суто демократична: пити навстояка, високі маленькі столики, де можуть притулитися двоє або троє, пиво з бочки, горілка — з-під прилавка, закуска — „мануфактурою“, тобто втиратися власним рукавом. Було накурено, гамірно, брудно, я обіпер Сироту об столик біля стіни, сам вирушив здобувати нашу чергову норму: двічі по сто і два кухлі пива. Коли повертався з кухлями пива в обох руках, біля маленького Сироти стояло дві темні постаті блюстителів порядку, Сирота їм щось популярно пояснював, вони ж, не маючи ніякої охоти розпочинати тут балачки, мірилися покласти край студентському красномовству і вже підчепили Сироту під лікті, щоб коли не вивести, то просто винести з пивної, як найостаннІшого п’яницю. Взаємовиручка в бою — найперша заповідь для солдата. Я кинувся на допомогу, але кухлі з пивом перешкоджали мені просуватися з потрібною швидкістю, а тут усе вирішували секунди. Поки я дістався до „нашого“ столика, там уже був і третій міліціонер, лейтенант, гірше це чи краще, думати було ніколи, я хряпнув бокали на столик, мерщій розстебнув шинелю, щоб видобути документи, блиснули в тьмавому світлі мої ордени, досвідчений страж порядку зауважив той блиск, коротко змахнув рукою, даючи знак міліціонерам, щоб вони не так запопадливо намагалися зупинити розкручені маховики Сиротиного локомобіля, повернувся до мене, поштиво козирнув. Все-таки на вулицях радянських міст найперші інтелігенти— це міліціонери, надто лейтенанти міліції. Я став не дуже доладно пояснювати лейтенантові причини того стану, в якому перебував нині Сирота і до якого, власне, наближався вже й я сам, я не козиряв своїм фронтовим минулим, а більше налягав на сирітство Сироти і на студентські нестатки, які мимоволі штовхають людину до вчинків, які не можуть бути виправдані, буває ж це надзвичайно рідко, коли бог пошле, як тій вороні з байки, шматочок сиру бідному студентові, і тоді…
Але тут ми з лейтенантом озирнулися і не виявили предмету мого палкого захисту. Сирота щез. Міліціонери стояли ні в сих, ні в тих, вони надто буквально виконали команду свого лейтенанта, а цей студентик прищулився, накосяка, хаміль-хаміль — і тільки смуга лягла.
Лейтенант ще раз козирнув мені для інтелігентності, а тоді вже без будь-якого панібратства доволі сухо сказав:
— Треба було б скласти протокол, але для першого разу обійдемося зауваженням. Просив би вас… Самі розумієте… А свого товариша знайдіть і відведіть додому. Бо стан у нього — самі бачили…
Сироти я не знайшов. Побачив його тільки на третій день в інституті.
— Ти як тоді зник? — спитав я Сироту. — Я шукав тебе до ночі. Тривожився за тебе.
— А я проскочив у дефіле і не вдарився фронтально, тобто навпрошки, а рокадними, значить, шляхами гайнув на оперативний простір.
В устах цього миршавенького студентика закрутисті військові терміни лунали досить кумедно, але я подумав, що Сирота хоче зробити мені приємність і тому вдається до такого не властивого йому способу мовлення.
Ще раз переконався в намаганні Сироти платити добром за добро в голодний сорок сьомий рік, коли про Оксанині гречані галушки ми вже й не мріяли, коли в студентській їдальні давали тільки варений червоний бурячок з підозрілою підливою, коли в холодних безмірах українських степів знов літала мовчазна смерть і шкірилася своїми голими зубами так само люто, як у тридцять третьому році.
Сльотавим березневим вечором, у неділю, до нашого підвалу прибився захеканий, весь розчухраний Сирота, тягнучи тяжке відро, обв’язане не дуже чистою ганчіркою.
— Це що таке? — здивувався я, принюхуючись до Сироти, від якого виразно тхнуло алкоголем не найвищого ґатунку.
— В мені — самогон, а в цеберці — тюлька, — зраділо повідомив Сирота. — Самогон хай уже для мене, а тюлька для вас з Оксаною. Мій подарунок.
— Звідки ти взяв цю тюльку?
— Там, де її ловлять і солять. В Бердянську.
— Ти там був?
— Оце прямо з поїзда.
Він зірвав ганчірку з відра, срібно блиснули добірні гостро-пузі рибинки, зовсім не схожі на оте почавучене, зчорніле, наполовину зогниле, що „викидалося“ іноді в магазинах. Не зневажувана тюлька, не сто разів пересолена хамса, не ганебні покидьки, а дорогоцінний дар моря, справжній продукт, делікатес.
— Як же ти доп’яв?
— На базарі в Бердянську.
— А сюди як довіз? Міліція ж усе конфіскує, щоб не було спекуляції.
— А ми не зловживали. По два відра на брата. Чотири чоловіка, вісім відер. Які можуть бути претензії? Три студенти і Марко Остапович Озерний.
— Марко Озерний?
І тоді Сирота, поки Оксана готувала вечерю з його щедрого дару (хліб на картки, а бурячки з їдальні), розповів нам увесь перебіг бойової операції під кодовою назвою „Тюлька“.
Він був автором і головним виконавцем. Тут головне було, як у діалектиці: поєднання протилежностей. Його сусід по кімнаті в гуртожитку привіз з дому цілий бутиль бурякового самогону, а саме того дня в місті почалася нарада передовиків сільського господарства, на якій виступав Марко Озерний. Сирота, проробивши нескладну розумову операцію, поєднав Марію Демченко і Марка Озерного, тобто пляшку бурякового самогону, заткнуту кукурудзяним качаном, пробився увечері крізь фронти Каледіна і Центральної Ради до готельного номера, де спочивав прославлений Майстер сталінських врожаїв, наплакав йому повну жилетку (Марко Остапович лежали на дивані в жилетці) гірких сирітських сліз, тоді добув з портфеля пляшку з перваком, прославлений майстер забезпечив потрібну закуску, вони випили, незважаючи на кричущу нерівність вікову і суспільно-державну, і тоді Сирота, використовуючи до дна, як вчить товариш Сталін, своє сирітство, вмовив Марка Остаповича поїхати з бідними студентами до Бердянська на базар і привезти звідти для бідних студентів трохи тюльки — цього найубогішого харчу бідняків. Ясна річ, прославлений майстер високих врожаїв ніколи б не став навіть слухати про таке. Але час було вибрано надзвичайно вдало: субота й неділя, в нараді передовиків перерва, робити однаково ж нічого, а тут — добре діло та ще й такий первак! До того ж сирітство Сироти, перед яким розсипалися на порох навіть камінні серця. Коротше кажучи, вони поїхали. Троє студентів і… В Синельниково була пересадка, тоді ще одна — в Ясинуватій. Бо ж приміські поїзди. Шамотнява й переполох скрізь неймовірні, але Марко Остапович провів студентів залізною рукою. Квитки, місця, позачерговість — все забезпечено і гарантовано. Але їхати туди не має нічого спільного з тим, що зветься їхати назад. Туди в нас були порожні цеберки, запхнуті одна в одну, закинуті під вагонні лавки, якісь там посудини, місткості, ні для кого не цікаві так само як і їхні власники студенти чи перестуденти, герої чи перегерої. Та коли, скупившись на Бердянському базарі, Сирота з товаришами і їхнім високим покровителем влаштувалися в вагоні, вони виявили, що там, крім звичайних радянських повнометражних пасажирів, з’явилися нові люди, досить настирливі, рішучі і, кажучи правду, нахабні. Сині шинелі, чорні чоботи, грубі голоси, стукотить-грюкотить, як кобиляча голова з народної казки. Це що таке? Це чиє? Хто везе? І дзвяк чоботярою по цеберці, і трах, і бах! Хто такі? Спекулянти? Документи! Показати наявність!
Студенти попивали з прославленим майстром добрячу самогонку, закусювали добірними дарами Азовського моря, вагонна шамотнява їх мовби й не бентежила, але тверді чоботи вдарили і в ті цинкові відра, що стояли під лавками, на яких сиділи студенти, грубий голос вимагав трепету, покори і плазування, але тут з глибини вагонного відділку, від самого вікна підвівся сивовусий чоловік, з поораним зморшками обличчям, задзвенів золотом на грудях, пройшов до суворих стражів порядку і спокійно поцікавився:
— Що вам угодно?
Зірка Героя Соціалістичної Праці, медаль лауреата Сталінської премії, значок депутата Верховної Ради України — якому міліціонерові доводилося бачити все це в його неймовірно сяйливій сукупності? І яка б душа, навіть затверділа, як старий шкураток, не здригнулася б і не знікчемніла до решти од зіткнення з такою величчю, з таким блиском, з такою славою?
— Пробачте, товаришу Герой, товаришу лауреат, товаришу депутат!..
Так Сирота з товаришами здійснили операцію „тюлька“ і так він притарабанив до нашого бідного підвалу відро з срібною рибкою, що була тоді для нас дорожчою за золоту рибку з пушкїнської казки. Навіть Оксана, яка й далі, мабуть, через жіночу впертість ставилася з пересторогою до Сироти, сказала після того випадку:
— Може, цей Сирота справді добрий, тільки чому він завжди такий пом’ятий?
О, жіноче око, від якого ніщо не сховається і не приховається! Навіть я з своєю армійською звичкою до чистоти й акуратності не відзначив вчасно цієї, може, найприкметнішої риси в зовнішності Сироти. Коли ж поглянув на нього після Оксаниних слів, то просто ахнув: Сирота був весь зім’ятий од обличчя до ширінки. От взяла його якась невідома сила, зібгала жужмом і пожбурила межи людей — живи як хочеш. Але маленький пожмаканий Сирота, здається, зовсім не відчував себе упослідженим. Ну, так, він сирота, серед бідних студентів він найбідніший, купити дівчині квиток у кіно не може, завжди стріляє закурити, але хіба це заважає йому бути з усіма запанібрата, добрим хлопцем, таким собі інститутським симпатягою? Вчився Сирота скверненько, точніше кажучи, зовсім не вчився, витрачаючи всю свою енергію на те, щоб усім подобатися, скрізь встигати, неодмінно бувати на всіх домашніх вечірках, куди його запрошували, і опинятися скрізь, куди не гукали. На першому курсі він вициганював собі в усіх викладачів трійки, на другому курсі трійки йому ставили й без вициганювання, з пробачливим усміхом, з добрим зітханням: „Він же сирота“.