Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Що вам угодно?
Тикаючи й микаючи, я став молоти щось про ґрунтознавство, про Докучаєва і Вільямса, про принципи й перспективи, Майстер терпляче слухав моє словоливство, але, мабуть, не впускав ні до лівого, ні до правого вуха жодного мого слова, бо коли я нарешті вмовк, він з селянською терплячістю поцікавився:
— Так ви з якого органа? Палажка вам покаже все, що треба. Все написане про мій передовий метод у центральній пресі і скрізь.
— Я не кореспондент, — простодушно відповів я по-дитячому блакитним очам.
— А хто ж ви такий? — розчаровано спитав Майстер.
— Студент.
Гайдамацькі вуса здивовано підстрибнули, довга рука клешнясто відгорнула Палажку, яка впродовж наших коротких перемов здійснювала застережливі рейди довкола високоцінного об’єкта, казенно-суворий
— Студентів у мене ще не було. А я цих хлопців люблю. Ви як — снідали вже?
— На пароплаві.
— Тоді пообідаємо. Палажко, ти мене чуєш?
І ми стали обідати. А тоді вечеряти. І коли я зривався, щоб спитати про кукурудзу, Майстер клав мені на плече темну, як дубовий корінь, руку і тихо промовляв:
— Перш ніж говорити про кукурудзу, треба б нам трохи випити.
Ми пили трохи, а тоді більше, та й знов трохи, і Марко Остапович, хоч як застережливо кружляла довкола хранителька його великих тайн Палажка, поволі, в безнадії селянської відвертості оголював свою душу, сповідався, мов на страшному суді, викладав переді мною затаюване хліборобськими хитрощами від усіх отих холодних казенних очей, що, здавалося їм, простежували кожен крок Майстра і мерщій роздзвонювали на весь світ про секрети успіхів, про вищі та ще вищі досягнення, про унікальний сплав споконвічного українського працелюбства і найпередовішої мічурінської агробіологічної науки. А насправді? Один написав, інші переписували. Сюди ніхто й не потикався. У них там кукурудза в газетах росте. І назву дали: „Партизанка“. Новий мічурінський сорт. А хто розбере — новий чи старий? Росла тут мінесота, кінський зуб, ведмежа лапа, біла й жовта. Мішалося-перемішувалося, от і виросло качаняччя, як голоблі. Повіз у область на нараду, показав качан — ляпають, радіють, поощряють, значить. Голова наш Хейлик довоєнний і післявоєнний каже: берись, Марко Остапович. Ти, каже, берись, а ми не мішатимем. Так при Хейлику воно й було. Благодаря. А тепер Хейлик умер, прислали Мокієнка. І вже коли при ньому щось у мене росте, то не благодаря, а вопріки. Дуже вредний чоловік. До всіх сікається. Ось ми в тебе твою Жаб’ячу балку відберемо, а тоді й подивимось. Спрашується: кому вона треба, та балка, Маркові Озерному? Так у нього вже все є. А треба вона для колгоспного строя і його успіхів!
Кінець моєї пригоди був зовсім несподіваний. На ранок, коли я ще спав після вчорашніх намагань осягнути глибини передового досвіду, мене розбудили, досить брутально поторсавши за плечі, і був це, на жаль, не Майстер, а якийсь непоказний чоловічок, з досить злими очима, в рудуватому пальті і пом’ятому капелюсі.
— Ви хто такий? — хрипким спросоння голосом спитав я.
— Це ви хто такий, хотів би я знати! — хмикнув чоловічок.
— Навлежки не звик пояснювати.
— То одягніться!
На одягання в мене пішло три хвилини.
— Ну? — наполягав чоловічок.
Я пояснив йому, хто я і звідки.
— Документи!
Довго читав, недовірливо зиркав на мене, знову читав. А я намагався вгадати, що воно за тип. Новий голова? Отой Мокієнко, що „вопріки“?
— Так от, — начитавшись, заявив чоловічок. — Коли ви справді студент Сміян з оцього, що тут написано, інституту, то не туди попали. У Марка Остаповича академія передових урожаїв, і студентам тут робити нічого. Даю вам двадцять чотири часа строку, і щоб вас тут більше не було!
— Та хто ж ви, зрештою, такий, щоб ставити мені ультиматуми, чорти його бери— розізлився я.
— Сказав— і точка! — чоловічок повернувся і пішов до дверей. Я дивився йому вслід і не знав, сміятися чи плакати. Що за чудасія? Спитати б Палажку, але вона десь зникла, може, й цього стража прикликала, щоб мене випровадити. Майстер ще, мабуть, спав і хай спить, він заслужив на відпочинок.
Я надягнув шинель, почепив свою офіцерську сумку, обережно попричиняв за собою двері Палажчиної хати і вирушив тепер уже не для ознайомлення з передовими методами, а на пошуки отої загадкової балки з не дуже вишуканою назвою — Жаб’яча.
Ніхто з дорослих, до яких я звертався, мені чомусь не поміг, зате виручали цікаві школярики, і коли увечері я сідав на пароплав, то моїм знанням деяких передових методів могла б позаздрити Всесоюзна Академія сільськогосподарських наук і навіть її президент Трохим Денисович Лисенко, якому я так і не зміг привезти з Німеччини його дружину.
Я не став спускатися в трюм, де гріються тітки, що везуть свої загадкові кошики на ранковий базар до міста. Посидів трохи на палубі, але нічний осінній вітер пробирав і крізь шинелю, тоді я, шукаючи затишку, пройшов на корму і спустився вниз, до самої води, сподіваючись, що буду там сам і ніхто не заважатиме мені впорядкувати свої думки.
На кормі, біля ручної лебідки з сталевим тросом, була прив’язана корова, корову я побачив одразу, а тоді зауважив і темну зіщулену постать її хазяйки, закутаної теплою вовняною хусткою.
— Холодно? — спитав я.
— Та хіба ж нам звикати, — співучо відповіла жінка.
— Далеко везете свою корівку?
— А я й не знаю, чи воно далеко, чи близько. Дочка вийшла заміж під Нікополем і оце виписала мене до себе. Думаю: поїду, а Рябуха ж моя? Я ж її теличкою ще з окупації вберегла. Жалько безсловесну худобину в чужі руки. А люди ж нараяли: бери, кажуть, її на параход…
Я подумав: а що коли спитати тітку про Марка Озерного і його високі врожаї. Може, вона його землячка. Може, до війни навіть у його ланці працювала. Та якось не тулилася корова, яку везуть через усю Україну, до високих врожаїв прославленого Майстра, і я стримався.
— Пробачте, — сказав жінці і знов побрався на палубу.
Тепер не сідав, а ходив уздовж і впоперек, думав, дивувався, обурювався.
Ну, гаразд. Всі ми віримо відтоді, як принесено нам з Візантії віру точну, світлу, пронизану вже й не земними, а небесними обітницями. І я вірю у велике вчення і у великого вождя, у високі принципи і світле майбуття, вірю в антрацит, який рубає Олексій Стаханов, у буряки Марії Демченко, в ситець Дусі Виноградової, у важковагові поїзди Петра Кривоноса, в колінчасті вали Олександра Бусигіна, в тракторну бригаду Паші Ангеліної, я вірю навіть у рекордні врожаї Марка Озерного, бо сам бачив у сільській хаті-лабораторії величезний сніп вирощеної ним кукурудзи, який не вміщався під низькою стелею і тому лежав під стіною уздовж усієї кімнати. Врожаї справді були, хоч як називай ту кукурудзу — партизанка, тавричанка чи хоч і мишурянка, — та тільки до чого ж тут мічурінська агробіологія і передові методи? Кукурудза росла у прославленого Майстра точнісінько так, як росла в Єгипті ще з часів фараонів пшениця в долині Нілу. Щовесни з Лихівської гори в Жаб’ячу балку неслися каламутні потоки, родючий льос пухким шаром вистеляв дно балки, від гарячого сонця над балкою здіймалися вологі випари — все, як у долині великої африканської ріки. Чому ж чесно не сказати про це людям? Навіщо виписувати в газетах і в брошурах, роздзвонювати в доповідях з трибун, як прославлений Майстер ще з осені готує ґрунт, як глибоко оре, які застосовує добрива, як дотримується квадратно-гніздового способу з безпремінним застосуванням торфово-перегнійних горщечків, як робить перехресне запилення рослин…
Хто ж кого обдурює і навіщо?
Селяни все знають і не протестують. Боязкий клас. Робітники, може, й протестували б, але не знають. Вчені введені в оману. Я повинен одкрити їм очі. І суть не в скептицизмі професора Черкаса, який не вірить ні в яких передовиків і героїв на безмежних гробовищах селянського життя. Праця Майстра справді героїчна.
Коли існують зони так званого ризикованого землеробства, то він все життя працює в зоні, сказати б, землеробства катастрофічного. Бо ті щорічні дикі потоки з Лихівської гори не тільки приносять у Жаб’ячу балку плодючий намул, але і приховують у собі неперед-бачувані загрози, несподівано з’являючись то в кінці весни, то в зародку літа і загортаючи тисячотонною масою кволі рослини в низині. То відкопуючи руками кожне стебельце, то заново пересаджуючи всю долину, втрачаючи сили, але не втрачаючи надій, бореться Майстер з свавільністю стихій і зрештою виходить переможцем. Ось про що повинні знати люди, і саме цей унікальний досвід слід пропагувати, щоб ми навчилися використовувати навіть пропащі землі, а не вигадувати фальшиві досягнення неіснуючої науки.