Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Факт другий, — жолоблячись, як собака, що струшує з себе бліх, з кривенькою усмішечкою шамкотів Сирота. — Це вже факт інтимно-таємний, коли хочете. Студент Сміян ніяк не може забути своїх минулих подвигів, але не подумайте, що він згадує фронтові бувальщини, своїх фронтових друзів, тих, хто ніс нам перемогу в битвах і в тилу. Де там! Це ж змішало б його з натовпами, зрівняло з усіма, а він будь-що хоче вирізнитися, вознестися над масою, над нашим соціалістичним способом життя. Ще, мовляв, гриміли останні бої Великої Вітчизняної війни, а його, капітана Сміяна, кинули на виконання особливих завдань. Ну, гаразд. Припустимо, що це справді мало місце. Але
— Факт третій, високоповажне зібрання. Тут я звертаюся до вас, дочок і синів свого народу, народжених і вихованих під червоним прапором революції, всіх тих, про кого в нашім революційнім гімні сказано: „Хто був ніщо, той стане що“. Я міг би спитати вас, що читає студент Сміян? Але ви можете цього не знати. Я ж знаю і не маю права втаювати.
— Дуж-же інтересно! — підбадьорив Сироту Климушняк.
Сирота націлився на принишклий зал прискаленим оком, ще дужче зім’яв своє личечко, глумливо покахикав.
— Може, наші високовчені наставники гадають, що студент Сміян те й робить, що конспектує першоджерела і з ранку до вечора читає класиків марксизму-ленінізму? Адже студент Сміян відмінник, голова студентського наукового товариства, слава і гордощі інституту, його праця про Докучаєва відзначена дипломом, підписаним самим міністром вищої освіти СРСР Кафтановим. Та це тільки парадний бік життя і діяльності студента Сміяна. А що ж у щоденних глибинах, в самій сутності цього непростого організму? Що побачимо ми, коли пильно придивимося до нього? Студент Сміян не розлучається з томиком віршів поета Малишка, які, до речі, не мають нічого спільного з агрономією, і полюбляє повторювати, надто ж своїм молодшим за віком товаришам, рядки поета з часів війни:
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки
Синім лугом, ромашкою з канівських круч,
Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Після історичних постанов Центрального Комітету про журнали „Звезда“ і „Ленинград“ у Києві відбувся пленум Спілки письменників Радянської України, на якому суворо засуджено націоналістичні твори Рильського, Яновського, Сенченка, а також Малишка. І саме про оці невпинно повторювані студентом Сміяном рядки один поет, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, з усією принциповістю і прямотою сказав, що вони націоналістичні.
Справді, вчитайтеся: „синім лугом, ромашкою з канівських круч“. Що це таке? Синій луг і жовта ромашка — це ж жовто-блакитні кольори українського буржуазного націоналізму! І саме до цієї петлюрівської України звертається поет: „Так візьми ж мою кров і візьми моє серце“… Питається: а де ж Радянська Україна і чому не червонозоряній Москві хоче поет віддати свою кров і своє серце, а запеклим ворогам соціалістичного ладу? Як же ставиться до цих рядків студент Сміян? Студент Сміян заявляє, що ці рядки тримали його на світі в найтяжчі фронтові дні й години. Зверніть увагу, шановні колеги, не слова товариша Сталіна „ворог буде розбитий, перемога буде за нами“ підтримували Сміяна, а націоналістична писанина якогось поета!
— Ганьба! — гахнув Климушняк, і Сирота, підохочений цим начальницьким салютуванням, вірнопіддано пожолобився, притиснув коротенькі ручки до грудей:
— Закінчуючи, я хочу висловити якнайглибшу, якнайсердечнішу подяку нашому великому вчителеві і другу, найгеніальнішому з усіх учених, вождеві передової науки, дорогому товаришу Сталіну. Вчення його, кожне висловлювання з питань науки є для нас справжньою програмою і колосальною підтримкою в нашій нелегкій боротьбі з монополістами в науці, ідеалістами всіх мастей. Хай живе наш великий Сталін, великий вождь світового пролетаріату!
Нікчеми не можуть бути нешкідливими. Славослів’ям вождеві Сирота примусив аплодувати собі весь зал, аплодував і я, хоч і пробував якось виправдатися перед самим собою, з безсилою насмішкуватістю думаючи, яке ж відношення має світовий пролетаріат до нашої кафедри ґрунтознавства, до професора Черкаса та й до мене.
Пояснення не забарилися. Климушняк жестом руки притримав Сироту біля трибуни, перечекав оплески, тоді тицьнув вказівним перстом на зал, грізно запитав:
— Студент Сміян тут?
Я мовчки підвівся над рядами, видовище не для дрібних душ, але Климушняка надійно захищала його високо посадність, то ж він чи й зауважив погрозливу масивність моєї постаті, зате Сирота, що впродовж цих двох років мав можливість виміряти й переміряти свою мізерність і зіставити її з усім, що стояло за мною, заметушився, змізернів ще більше, захитав голівкою, вклоняючись чи то всій президії, чи то самому Климушняку, і не витримав свого навмисно спокійного єзуїтського тону, зірвався на лозунг, на перевірений і перезатверджений вигук людини з маси, що мав знаменувати так званий глас народу:
— Таким, як Сміян, не місце в лавах радянських студентів!
І дрібненько потупцяв на своє місце.
А я височів над заляканими й переляканими з усіма своїми орденами, з своїми пораненнями, з своєю гордістю і розпукою в душі, нікчемні слова не дотикалися мого слуху, людська зрадливість не могла осквернити моєї душі, ницість не дивувала, а тільки викликала скорботу.
— Ви — студент Сміян? — прошарудів крізь тисячі запон війни, вбивств, нищень і жахів голос Климушняка. — Чому ви мовчите? Відповідайте.
Я стояв мовчки.
— Що ви можете сказати? — вже зривався на крик Климушняк.
— А що казати? — здивувався я. — Оскільки мені відомо, студент Сирота ще не вождь, щоб ми повторювали кожне його слово. Коли ж говорити про самого студента Сироту, то я не знаю, коли і як загинули батьки Сироти, але шкодую, що вони встигли пустити на світ таке ніщо.
Тут не втерпів наш секретар парткому Іван Панасович і з такими знайомими мені інтонаціями голосу його старшого брата зауважив:
— Не треба звинувачень, товаришу Сміян.