Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Ми — це викладачка історії землеробства Катерина Петрівна Ситник, аспірантка Ліда Фрусин і я. Ми вже склали попередньо…
— Слухай, Лесю, — накрив я її пухкеньку долоньку обома своїми грубими долонями, — ти зможеш виконати одну мою просьбу?
— Ну!
— Скажи, зможеш?
— Ну, Миколо! Навіщо питати?
— Так от. Борони вас, боже, посилати такого листа! Ні Хрущову, ні комусь іншому. Буде гірше, і мені, й усім, хто писатиме. Це треба просто пережити — от і все. Обіцяєш мені, що не станете писати?
— Миколо! Але ж стільки підлості!
— Може бути й більше.
— Ти дозволиш писати тобі про інститут? Хоч зрідка?
— Пиши мені в село. Бо я повертаюся в первісний стан.
Я полишав інститут з набагато страшнішими ранами, ніж фронтові. Тоді злий ворожий метал перекалічував моє тіло, тепер вражено душу, і ніхто не скаже, чим і як її загоїти.
Два роки в місті — і чужий. Я пройшов скрізь, де бували з Оксаною. Гіпсовий Чкалов, вождь і морозиво, меблі за сотню студентських стипендій, дорога порцеляна і шкури білих ведмедів. Ведмеді вбиті давно, я — щойно.
Можна було пішки до автозаводу, який чомусь засекретили, або до палацу студентів. Головне — відбудувати заводи й палаци. А тоді—бути розчавленим заводами і палацами. А також передовою наукою. Що таке передова наука? А що таке прогресивне людство?
На Барикадній біля фабрики імені Кагановича два миршавих чоловічки вантажили на тачку сміття. „Еч, який здоровий! Поміг би!“ А хто поможе мені? Може, я теж сміття передового суспільства і передової науки? Сміття і жертва. І, мабуть, тільки тонкі жіночі душі здатні все це відчути і в найтяжчу хвилину прийти коли не з допомогою, то бодай із співчуттям. і коли моя Оксана зникла безвісті, то я не вірив, що її душа покинула мене. На свої тендітні плечі вона добровільно звалила незносний тягар. Спокута чужих гріхів. Уряд не знає гріхів, все зіпхнуто на просту нещасну людину, вона приречена мучитися, каратися і каятися чужим каяттям. О, прокляття!
Оксани я так і не знайшов. З роботи вона увільнилася. Там шкодували за прекрасною працівницею, але нічого не могли сказати, де вона тепер і що з нею. Загубився слід Оксанин, а з ним і всі мої надії. Я спакував своє шкамаття, дотягнув тяжкого чорного чемодана до річкової пристані, взяв квиток третього класу на пароплав „Сталінська конституція“ і поплив до мами й малого братика.
Навігація вже кінчалася, ночами на прибережних мілинах Дніпро брався крихким льодком, вода в річці впала так низько, що на перекатах „Сталінська конституція“ довго сопіла, чиргикала днищем об шорсткий пісок, іноді зовсім застрявала на кілька годин, так що моє плавання розтягувалося в часі неймовірно, але я не переймався цим, бо поспішати не мав куди. В каютах першого й другого класу їхали кудись веселі, мовби не з нашими достатками люди, згукуючись, ішли до ресторану, довго і всмак сиділи там, тоді провітрювалися на своїй палубі, замикалися на якийсь час у каютах, щоб знов нагрянути на ресторан і весело нищити наїдки й напитки. Я теж заходив до ресторану, більше пив, ніж їв, бо шматок ставав мені поперек горла, каюти не мав, тому йшов до трюму, де у вузькому безкінечному проході грілися біля всіяного заклепками металевого тіла пароплавного котла давно неголені і немиті дядьки з клунками, замучені роботою колгоспниці з кошиками, дівчата в барвистих хустках, бліді хлопчики з ремісничих училищ, вічні солдати, які їдуть, самі не знаючи куди і чого, бідні студенти, що вирвалися на Жовтневі свята до мами, поласувати пиріжками з сметаною та жирним борщем. Я знаходив незайнятий шматок теплого котла, тулився спиною до металевої обшивки, спокійно ждав, поки прогріє наскрізь товсте шинельне сукно, цупку тканину кітеля, тонку натільну сорочку, а мої сусіди перелаштовувалися, зсувалися тісніше, вивільняючи місце на залізній підлозі, кликали:
— Офіцер! Сідай ось тут біля нас. Чого ж його стояти? В ногах правди нема.
А де вона є? — хотілося мені спитати, та я знав, що не тут і не цих треба питати, але де і кого — не знав і не мав тепер певності, що коли-небудь знатиму.
До моєї пристані „Сталінська конституція“ доповзла з запізненням мало не на півдоби — не помогла й назва, що, здавалося б, повинна була давати змогу пароплавові проникати навіть крізь непроникне і достроково з’являтися там, де ніхто тебе не жде. Було вже далеко за північ, діди-перевізники давно спали десь у своєму теплому кублі (може, й у човні, незважаючи на осінній холод), я вже змирився з думкою, що доведеться до ранку гибіти на холодній і темній пристані, однак виявилося, що пристань живе, світиться і навіть веселиться. Електрики тут, ясна річ, не було ніколи, але повсюди висіли ліхтарі „Летюча миша“, і в їхньому тьмавому світлі, заповнюючи весь простір дерев’яного дебаркадера, бокові галереї, внутрішній простір, широкі сходні, що вели на берег, ворушилася, здригалась, судомилася в солодких конвульсіях невиразна темна маса, але то тільки здалеку, а коли я зійшов з пароплава і занурився в збуджене тепло тіл, коли обкресали мене вогнисті дівочі погляди, коли обпалили нестерпно-сліпучі блискавиці безнадійно-чекальних усміхів, тоді вся невиразність і загадковість розвіялася, очі побачили, вуха почули, всі мої змисли з мобілізувалися для відповідних почувань і потрібних діянь.
— Що це тут у вас? — спитав я казенну особу, що, прикрившись форменим кашкетом, невиразно стовбичила в кінці сходні.
— Дівчата з каменоломні гуляють. Пробували заборонити — не слухаються.
Хто б там послухав цю невиразну істоту? Невидима гармонь захлиналася: „тува-тува-тува-ва!“, а твердий, як мужчина в повнім соку, бубон прибухкував кожен той тужливий схлип: „бух! бух! бух!“. І так без кінця і завжди, і вічно, — яке щастя, що мої рідні береги зустрічають мене в моїй безнадії такими буйнощами буття, цим виявом могутніх сил, розкошуванням молодості і пожадань!
Я тягнув свій чемоданяру крізь несподіваний розтанцьований натовп, я терся своєю жорсткою фронтовою шинелею об м’які й ніжні дівочі тіла, своїм прямолінійним, примітивним просуванням я з нещадністю криголама нищив гармонію їхніх порухів, ледь відчутних дотиків, невиразних натяків, прекрасних сподівань на несподіване, і саме тут, саме тоді, коли я беззаконно і неждано, як той татарин, вторгся в чужі сподівання, чужий і незнаний для всіх, нікому не потрібний, наздогнав мене під тьмавим світлом „Летючих мишей“, в теплій клубочняві молодих тіл тривожний, як зла доля, жіночий голос, такий знайомий мені, що краще б його й не знати:
— Микола? Мико-о!.. О, боже ж мій!
І вже з цього розгойданого дерев’яного одоробла, що має кошмарну зубодробильну назву „дебаркадер“, з розшалілого безформеного тіла людської маси, зі сполоханого жовтуватого світла „Летючих мишей“ вирвалася, відокремилася, заступила мені весь світ, ніч і день, світло й пітьму невисока жіноча постать, витка, зграбна, гріховна в кожному своєму вигині, і смагляве нічними темнощами, темнооке і темногубе лице постало переді мною в загрозливих переблисках рваних тіней, немов од кажанячих крил. Кажани це ж не просто летючі миші, це дияволи во плоті, це чорти з-під наших українських стріх і з нашої мученицької історії, а ця жінка з химерними візерунками летючих тіней від кажанячих крил (а може, це тільки від ліхтарів „Летюча миша“? Ах, коли б справді так!) на загрозливо прекрасному смаглявому обличчі, може, так само не належить до людського роду, а чортиця, дніпрова русалка, послана вловлювати такі розгублені душі, як моя, хоч вода в Дніпрі вже надто холодна для русалок, а заблуканих душ в нашій соціалістичній державі вже давно немає, а коли десь і зродиться якась окаянна і безпритульна, то вловлюють її не русалки, не мавки і не нявки, а залізні хлопці, які звуть себе „органами“.
Тепла жіноча рука доторкнулася до моєї згорьованої руки, в якій ще жила страшна фізична сила моїх предків, та водночас вібрувала розгубленість і якесь ніби скімлення в м’язах, у сухожиллях, у всіх сув’язях, ганебне відчуття суцільного безсилля, яке ламає найтвердіші тіла і наймогутніші душі.
— Олько, це ти?
— А хто б же то був?
— Де ти тут взялася?
— А ніде! Була тут, ось і є.
Олька Филофієва! Филофіївна, як казали в нашому селі. Я втікав од неї ось уже десять років, а вона гналася і тепер наздогнала в найтяжчу хвилину мого життя.
— Чого тобі треба, Олько?
— А нічого! Може, тобі чогось треба?
— Мені теж нічого. Вважай, що ти не бачила мене, а я тебе.
— Не будь дурним, Миколо! Хочеш гибіти отут на пристані? Та боже ж мій! Підеш зі мною.
— Нікуди я не піду!
— Ви бачили? Він нікуди не піде? А хто ж тоді піде? Може, ти вважаєш, що я залишу тебе отут на сирій воді, на щуки з Кременчука? Ой, Миколо-Миколочку, який же ти дурний!
Вона вирвала в мене з рук мій чорний чемоданяру, а я навіть не мав сили виказати їй опір або помогти. Ішов слідом за Олькою ніби сонний, збайдужілий до всього, дерев’яно переступав ногами. Куди вона вела мене? Вище й вище, крутіше й крутіше, твердіше й твердіше під підошвами чобіт — камінь, граніт під ногами, — це ж ніщо інше, як ота крута скеля, яку бачив я ще малим з того берега, сидячи в хаті біля вікна, скеля, побіля якої проходив унизу десятки разів, прямуючи на пристань або від пристані, і ніколи навіть у гадці не мав піднятися на скелю, зійти на саму вершину, опинитись в тій загадковій точці між землею і небом, яка видавалася мені колись мало не краєм світу. Тоді на вершині цієї скелі стояла височенна „башня“, що в ясну сонячну погоду мовби світилася над прямовисною сірою кам’яною стіною, а під темними грозовими хмарами ставала примарливо-синьою, і коли білі блискавиці заламували над нею свої тонкі руки, „башня“ одторгала їх од себе, недбало струшувала до підніжжя уламки, і вони спадали донизу синім мерехтінням, звабливим і недосяжним, як далина. А тоді зненацька „башня“ зникла з синього обрію, вона щезла після тої страшної зими, коли в Зашматківці вимирали люди, коли мій дід Микола згинув десь в таврійських степах, вирушивши туди в надії виміняти хоч трохи хліба за машинку „Зінгер“, в зимове віконце я не бачив далекої „башні“, а бачив тільки голод і вмирання поблизу й довкола, весною мої дитячі очі забули про далину і втуплені були в землю, я пасся, мов здихаюче телятко, на кульбабках, спориші й калачиках, коли ж після „зеленого“ хліба з молодого зерна нового мученицького врожаю, після травневих буйних гроз, що відшуміли над нами непоміченими, я нарешті визирнув у наше віконце, що дивилося на плавні, на Дніпро і в безмежну далину за річкою, я не побачив „башні“. Вона щезла за зиму, ніби вмерла разом з людьми, сіра кам’яна стіна голо світилася під сонцем, грозові тучі чорною запоною закривали весь білий світ по той бік Дніпра, але вже не пронизувало їх уперте тіло „башні“, не викреслювало вчорних румовищах стихій звабливо-синіх ліній поклику в безмежні далі, в надії і захвати. Люди казали, ніби в „башню“ вдарила якась надто потужна блискавка і спалила ту не знати ким поставлену споруду. І не важило навіть — дерев’яна чи металева була „башня“. Коли дерев’яна, то згоріла, спопеліла дотла, коли ж залізна, то від неймовірної сили небесного вогню розтопилася і її залізні сльози впали на камінь, пропекли його байдуже непорушне тіло, і навіть камінь не стерпів — тріснув, розколовся і впустив до свого мертвого існування частку живого життя: делікатність мохів і лишайників, витку зеленість „берізок“, дику безжальність половецьких бур’янів, які навіть пізньої осені, коли вже все завмерло, залягло, затаїлося до наступної весни, вибринькують своїм сухим бадиллям, торжествують свою перемогу над тими, кого вони ніколи не зможуть перемогти, утверджуються в своєму безплідному триванні навіть там, де всетерпелива природа визнала його цілком безглуздим.