Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— А в нас для електрообладнання саме провідників і не вистачає,—зітхнув хтось з трактористів.
Директор злякано смикнувся на той аполітичний голос, але Бугайов заспокійливо наставив на нього єдину свою долоню і став читати нам спрямовані проти космополітів викривальні вірші двох московських куплетистів:
Он мало знал, был неумён
И вовсе не был зрудитом,
Но сам себя считал маститим
Литературоведом он.
И, мчась вперед на всех парах,
Гремя доспехами своими,
Себе спешил он сделать имя
На иностранных именах.
Он чтил их, чтил благоговейно,
Они ему служили все.
К его услугам были Гейне,
Бальзак, Золя, Ренье, Мюссе,
Стендаль, Рабле, Гольдони, Гоцци,
Мильтон, Бодлер, Гюго, Додэ,
Торкватто Тассо, Песталоцци,
Верлен, Шпильгаген и тэ де.
Я стояв (сидіти, ясна річ, ми не мали на чому)
Бугайов закінчив свою лекцію і попросив ставити запитання. Я б міг спитати його, ох, як же міг би спитати, та що може відповісти простий сільський учитель, твій учорашній фронтовий товариш? Тому я стояв мовчки, а хтось з трактористів, щоб не бути нечемним до такого знаючого лектора, подав голос з найдальшого кутка:
— А закурити у вас знайдеться?
— Пробачте, але я не курящий, — сказав учитель.
— Шкода, — пролунав той самий голос, — торік тут у нас з району товариш читав про якихось моргалістів, так він нас „Казбеком“ частував.
— Ви, мабуть, мали на увазі вейсманістів-морганістів? — зауважив Бугайов.
— Та нам воно однаково, як вони там називаються. А „Казбек“ у того товариша був таки добрий. Кажуть, до війни і в нас тут такий був, а тепер де ти його знайдеш. Вже й махорка не та, вся надія на домашній австріяк і штамбур.
Положай, розпачливо вимахуючи коротенькими своїми ручками, намагався „спрямувати в русло“, але ніхто не зважав на його безнадійні зусилля, хлопці задиміли цигарками, а я на правах некурящого підійшов до Бугайова. Директор, вважаючи важливий політичний захід успішно закінченим, непомітно прослизнув до своєї кімнатки з теплою грубкою, вчитель надягав шапку, застібав кожуха.
— Вас хоч одвезуть? — спитав я. Бугайов глянув на мене здивовано.
— Хто ж возить учителів? Ми ходимо пішки.
— Шкода, що не вечір, я був би вам попутником. Мені щодня доводиться перемірювати степ між Зашматківкою і МТС. Про вас багато чув од свого брата. Він ваш учень. Марко Сміян.
— Я вас знаю давно, хоч ми ще й не знайомилися, — сказав Бугайов.
Ми вийшли під низьке небо. Надворі, хоч був мороз, здавалося ніби тепліше, ніж у майстерні серед нахололого заліза.
— Не заперечуєте, як я з вами трохи пройдуся? — спитав я. Бугайов окреслив півколо єдиною своєю рукою.
— В степу ви хазяїн.
— Ну, який же з мене хазяїн? Я просто наймана сила у товариша Положая. Мабуть, це доля нашого покоління — жити, боротися, вмирати в ім’я майбутнього. Для мене це майбутнє — мій молодший брат. Як він там у вас, успіхи є?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, оцінки, старанність, кмітливість…
Бугайов ступав, не вибираючи дороги, чалапкав просто по глибокому снігу, йшов швидко, з якоюсь, сказати б, запеклістю, так ніби хоч цим надолужити свою фізичну неповноцінність. Єдину руку свою, щоб не метлялася безпорадно, він засунув до кишені кожушка і мчав по снігах, ніби жива торпеда. Я насилу встигав за ним, остерігаючись за свою поранену ногу, він, мабуть, помічав це, але не збавляв кроку, його широка спина тяжко похитувалася переді мною і мовби без слів промовляла до мене: „Що ж, у тебе перебита нога, але вона є, а в мене рука відірвана по саме плече!“. Я все ж спромігся на ривок, зрівнявся з Бугайоаим, і тільки тоді він відповів на моє запитання, хоч відповів зовсім несподівано:
— Оцінки не мають ніякого значення.
Я розгубився, хотілося зазирнути Бугайову в обличчя: чи не жартує,— але вчитель знов підкинув соломи в свій локомобіль, і мені треба було дбати хоча б про те, щоб не відставати.
— Так думати ми могли тільки на фронті,— сказав я, — але ж тепер не війна. До речі, на якому фронті ви були? Може, однополчани?
— А я не фронтовик, — просто відповів Бугайов.
— Тобто як же це? — ще більше розгубився я.
— Не фронтовик, а звичайнісінький тиловий пацюк, і не Бугайов, а типовий український Бугай. Прізвище мені поміняв запопадливий міліцейський чин, якому кортіло якомога швидше злити всі радянські нації. Ну, а я не дуже й заперечував, бо вважаю себе ленінцем і злиття націй для мене — це перемога комуністичної ідеї. Ви спитаєте мене про руку? Звичайна дитяча необережність. Драв воронячі гнізда і впав з осокора. А осокори біля церкви були дуже високі. У нас в селі церква була обсаджена осокорами, вороння мостило там сотні гнізд і своїм страшним галасом заважало не тільки тихим молитвам, а й усім церковним відправам. Тому отець Філагрій щороку, як вилуплювалися в гніздах ненажерливі воронята, збирав найвідчайдушніших хлоп’ят, обдаровував нас цукерками і просив очистити околиці божого храму від скверни. Всі Бугаї жили найближче до церкви, то ж я одним з перших відгукувався на заклик отця Філагрія. Ну, не вберігся, зламалася піді мною гілка, впав я на руку, хряснуло біля самого плеча, а в селі ж — ні лікаря, ні фельдшера— нічого. Кінчилося тим, що став я малим інвалідом і, звичайно ж, тяжко переживав своє каліцтво. Але вірив, що в нашій радянській державі для кожного знайдеться місце. Тут ще мені трапилася книжка письменника Казакова „Калека, не сдавайся!“, а коли я за одну ніч проковтнув „Як гартувалася сталь“ Миколи Островського, то все подальше життя висвітилося для мене майже в такому золотому сяйві, як оті німби над головами святих з церковного іконостасу. Був я ще малий, коли починалися перші будови соціалізму — Турксиб, Дніпрогес, Магнітка, — та коли пролунав заклик до комсомоли збудувати місто на далекому Амурі, я стрепенувся, мов однокрилий птах, і полетів туди, в ту далеч і до тих високих надій. Ніхто мене там не ждав, коли ж побачили, що я безрукий, то й зовсім одвернулися. Комсомольськ-на-Амурі лівою рукою не збудуєш. Спасибі комсомольській братві, взяли мене комірником будівельних бригад, і хоч у тій коморі було тільки три діжки квашеної капусти, я зрадів виказаному довір’ю й честі і запевнив хлопців, що не підведу. Ну, а далі як? Харчувалися „з коліс“: що нам привозили, те негайно з’їдалося, моя комора не поповнювалася ніякими запасами, а квашена капуста була чи не найпопулярнішою закускою після „чекушок“ і півлітровок. Прибігають хлопці: „Мить, капусточки можна?“— „Давай, братва!“. Так моєю капустою закусили все, що випили, а тут ревізія, і мене до прокурора: „Розкрадання соціалістичної власності“. Врятувала мене безрукість, а точніше — врятував прокурор. Чоловік безідейний, але добрий. Міг би мені навіть п’ятдесят восьму статтю припаяти, але зглянувся на моє каліцтво, не став віддавати справу до суду, а звелів адміністративно покарати тих, хто поставив мене комірником, мене ж своєю владою, з відповідними характеристиками, послав учитися до Хабаровського педучилища. Так я після квашеної капусти став читати „Любви, надежды, гордой славы…“. Педучилище — це ж не „освіта“. Тому, вже в школі, я здав екзамени на заочне відділення педінституту. Але тут війна, не до навчання, а тоді визволили Україну, і я кинувся сюди, на рідну землю, поїхав, куди послали, готовий був викладати і російську і українську літературу, готовий був навіть з Бугайова стати знову Бугаєм, але тост товариша Сталіна за великий російський народ пролунав дуже вчасно для всіх таких, як я, і моя віра…
Ми вийшли до горбів, од яких степ спадав униз до Дніпра, мені вже треба було вертатися до майстерень, Бугайов, одхекавши свою сповідь, нарешті стишив несамовитий біг, помітив, що я хочу зупинитися, став і собі.
— Дякую за відвертість, — сказав я, — однак, мені все ж незрозуміла ваша позиція щодо шкільних оцінок. А як же з критеріями?
— Все це умовність. Коли на те пішло, то я з своїм педучилищем не маю права не тільки на десятирічку, а й на семирічку. Між тим, я вважаюся взірцевим педагогом. Ви як училися?
— Добре. Дуже добре. І в школі, і в військовому училищі…
— Тобто, відмінник. І що ж це вам дало? Може, ви стали Героєм Радянського Союзу, генералом, міністром? Ви почали війну ким? Молодшим лейтенантом? Чому ж ви не дослужилися навіть до полковника? Хоч, запевняю вас, багато трієчників стали і полковниками, і генералами. Чому? Та тому, що відмінні успіхи ще нічого не значать.
— А що ж значить? — вигукнув я.
— Тільки відданість ідеям більшовицької партії.
— І ви хочете сказати це про мого малого брата? Але ж діти — це ще не партія, вони взагалі не знають, що таке ідеї.
— Згода! Не ідеї—комуністичні ідеали. Головне — відданість. Все інше не має значення.
— І ви справді такий відданий? — тихо, ніби нас хтось міг підслухати, поспитав я.
— Можете не мати сумніву.
— Бажаю успіху, — сказав я і пішов назад до МТС, навіть не спробувавши обмінятися рукостисканням з Бугайовим. Все ж таки в мене, хоч і перебиті, але дві руки, а в нього тільки одна, і ще й не знати, як слід називати вчителя: безруким чи одноруким? І невже зможе цей однорукий так заграбастати душу малого Марка, що той не зуміє випорснути? Я озирнувся на Бугайова. Темна незграбна постать, тяжко згойдуючись під низьким небом, вглиблювалася в сивий від морозу степ. Зовсім несподівано згадалося Шевченкове: