Тисячолітній Миколай
Шрифт:
В ніч Жовтневого перевороту в Петрограді загинуло шість чоловік. Занадто мало, щоб назвати переворот революцією та ще й Великою? І от потоплено в крові вже мільйони і вождь безсоромно вихваляється тою кров’ю перед усім світом: «Приятно и радостно знать, что кровь, обильно пролитая нашими людьми, не прошла даром, она дала свои плоды».
Нас примушували вчити ці слова в школі, вони повинні були стати нашою заповіддю, молитвою, пам’яттю. А справжня пам’ять уже давно стала невигідною державі. Замість пам’яті виникло суцільне ревище з якимсь ніби татарським словом «дайош»: «Дайош індустріалізацію!», «Дайош колективізацію!», «Дайош смерть ворогів народу!», «Дайош плани!», «Дайош темпи!».
Дати й течія часу визначалися тільки стосовно революційної біографії вождя і постанов
Голий народ з голою вірою в голі роки.
Ніби грюкнуло камінне віко велетенської труни, а в ній — весь народ, і стогони, зойки, благання. Камінне віко — трощить ноги, руки, голови, тіла. Мовби а отій пісеньці з читаного в дитинстві роману про піратів: «Тринадцятеро хлопців на скрині мертв’яка, іго-го, ще й добра пляшка рому».
Зойки вмираючих тонули в бадьорих маршах фізкультурних парадів, в реготі «веселых ребят» кінорежисера Александрова, в піснях Лебедєва-Кумача і Д’Актиля: «В буднях великих строек, а веселом грохоте, в огнях и звонах, здраствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых!».
Україна вмирала з голоду, а газети й радіо кричали на весь світ про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей… О, блюзнірство так званої соціалістичної епохи!
Так і піде відтоді, як у школі бальних танців Соломона Пляре: «Шаг вперед и две шаги назад»: голод — канал, вбивство Кірова — челюскінці, початок страшного терору — Стаханов і стахановці, погром партійних кадрів — папанінці, винищення військових кадрів — Чкалов, розправа з діячами літератури й мистецтва і з ученими — сталінський план перетворення природи. Паралельна історія, паралельне життя, паралельне існування. Опухлим від голоду вмираючим українським дітям пропонують милуватися видовищем щасливої Мамлакат на руках в усміхненого вождя. З села «викачують» до останньої зернини хліб, а в кооперацію не везуть навіть дьогтю й коліс, а тільки скляні карафи, з яких питимуть воду члени президій всіляких зборів, і всі полиці заставлені тими карафами, так ніби індустріалізація здійснювалася саме для виробництва цього химерного скляного посуду в небачених кількостях. З мертвим шерехом, ніби темна невідома сила зсипає в гробовища кістки невинно убієнних, наповзають на людей слова «Соловки», «Воркута», «Колима», а передовиків, які виявили чудеса доблесті й геройства в труді, нагороджують патефонами й радіоприймачами, з яких розлунюються жваві дівочі голоси (слова Ісаковського, музика Захарова): «Зашумели-загудели провода, мы такого не видали никогда, нам такое не приснилось и во сне…». Колись царі нагороджували своїх прислужників коштовними табакерками, але це не супроводжувалося биттям по голові братів менших. А тут: одним — патефони, іншим — Колима й Соловки.
Соловки, да Соловки,
Дальняя дорога.
Серце ноет, грудь болит,
На душе тревога…
Паралельні прямі, яким геометрія відсталого грека Евкліда категорично заборонила перетинатися, з радістю й ентузіазмом ринулися в геометрію російського вченого Лобачевського, схвалену і дозволену більшовиками, і стали наввипередки, виконуючи й перевиконуючи, перетинатися, перехрещуватися й схрещуватися, змикатися, зливатися, консолідуватися, творити непорушний блок, злютовуватися в нерозривну єдність, в моноліт, в Кавказький хребет, в Уральські гори, Тянь-Шань і Гіндукуш.
Ми росли тоді, мов кролі в клітці, яким перев’язують нитками яєчка, щоб жорстоко припинити життєвий розвиток. Нас заколисували легендами про те, як чотирнадцятилітній Аркадій Гайдар командував полком в громадянську війну, а самих тримали в піонерських трусиках аж до того дня, коли треба було йти в Червону Армію. Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б’є, і сіє й косить, він Республіку підносить до нових висот, до нових висот…
Я пішов до військового училища, заприсягнувшись над мертвим батьком стати новітнім гайдамакою, махновцем, чортом-бісом, щоб мати змогу помститися всім отим холоднооким, у смердючих шинелях, а того й не збагнув, що в батьковій смерті, мов у зміїних стисках довкола бідних дітей Лаокоона, сплелися трагедія і фарс, кара без злочину і геройство без заслуг, кривопляс, восьминіг, кручена дорога, оцинковане залізо колючих дротів і дорогоцінні метали орденів для Олексія Стаханова, Марії Демченко, Петра Кривоноса, сестер Виноградових, коваля Бусигіна, гірника Семиволоса, трактористки Паші Ангеліної, похмурі лабіринти нез’ясованих кремлівських повелінь і божевільні захвати пісень Любові Орлової, п’єс Корнійчука і дитячих віршиків Сергія Михалкова:
Я маленькая девочка,
Танцую и пою,
Я Сталина не видела,
Но я его люблю.
Історія наша творилася так страшно, що часто з’являлася спокуса відгородитися від минулого, нічого не знати, «забыться и заснуть», як у вірші Лєрмонтова.
Гай-гай! Ми спатимемо мільйони років після нашої смерті, а тепер треба жити і не піддаватися!
Ми з Оксаною ще не розпакували всіх речей, привезені з Зашматківки книжки й папери громадилися в кутку біля моїх саморобних полиць, я взяв зі столу ніж, розрізав шпагат, знайшов складений учетверо аркуш цупкого паперу, розгорнув його, розгладив на столі перед професором.
Олексій Григорович з характерним для далекозорих людей рухом відхитнувся від розстеленого перед ним плаката, з жартівливою урочистістю продекламував: «Узнаю коней ретивых по их выжженым таврам…»
Плакат звався: «Великие стройки коммунизма», його щойно випустило оте таємниче видавництво, яке негайно роздруковує для всієї країни епохальні виступи вождя, історичні рішення, цінні вказівки і неперевершені наукові відкриття, ясна річ, до моєї забитої дошками Зашматківки такий плакат потрапити не міг, зате цілком закономірно він опинився в нашому райцентрі, де його й придбав мій брат Марко з благородним наміром: подарувати своєму старшому братові. Власне, це був весільний дарунок мого брата. На плакаті зображено було Європейську частину Радянського Союзу плюс Західний Казахстан, Аральське море, Туркменія, блакитні плями Чорного, Азовського, Каспійського і Аральського морів, зелені простори рівнин і пустель, червона кремлівська вежа для означення Москви і яскраві червоні написи великих будов: Куйбишевська, Цимлянська, Каховська, Сталінградська, Тахіа-Таш-ська ГЕС, вся Україна до Києва і Харкова, Російська рівнина до Тули й Пензи, Поволжя, Кубань, Молдавія, Крим вкриті були сіттю полезахисних смуг, і враження було таке, ніби всі безмежні простори нашої землі заґратовано, мов тюремні вікна.
Брат мій був ще надто малий, щоб збагнути похмурий символ цього плаката, вихований під піонерськими барабанами, він незмірно пишався моєю причетністю до здійснення великих сталінських планів перетворення природи, тож і вирішив, що саме цей плакат буде найкращим весільним дарунком і, знайшовши вільне місце між двома позначеннями про Щербаковську і Молотовську ГЕС, ламливими дитячими літерами написав: «Миколі й Оксані Сміянам, які втілюють у життя великий сталінський план перетворення природи, з найкращими побажаннями».
— Подарунок мого брата-восьмикласника, — пояснив я професорові.
Черкас гмикав і чмихав над заґратованою картою.
— Устами младенця… — проронив він мовби сам до себе. — А план справді великий. Грандіозний! Вся наша преса знущається з нещасного шаленця Форрестола[16], який вистрибнув з вікна. Ми не можемо навіть цього, бо вікно заґратоване. Та й немає такого вікна, з якого міг би вистрибнути цілий народ!
Оксана була розгублена й злякана. На якусь мить здалося їй, що душа її, розіп’ята на колючих дротах гітлерівських і сталінських концтаборів, після всіх переслідувань, принижень і знедоленості нарешті знайшла тихе втечище в глибині цих глухих степів, а виходить, що спокою немає ніде, жорстока сила переслідує її й тут, негайно наславши своїм лихим вісником нікчемного Ляпку, і навіть професор Черкас, за мудрим спокоєм якого можна було б заховатися, як за кам’яною стіною, зненацька розверзає перед тобою такі страшні прірви, що вже не знаєш, у що вірити, на що молитися, на що хреститися.