Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Поля вже були прибрані, тільки стирчить на обніжках вибілений сонцем пирій, а на цілинних схилах балок доцвітає степова цариця — тирса, срібляться полини, вперто бореться з іржавими подихами близької осені чебрець.
— Боже, яка воля! — притискуючи до грудей руки, вигукнула Оксана. — і оце ми тут житимемо? Миколо, це правда?
— Не тільки ми, а ще Паталашка, Щириця, Ляпка, рудий Терешко…
— Ти ж казав, тут твій професор.
— Професор Черкас теж, але ми з ним складаємо меншість. Ти ж знаєш, що навіть людський мозок поділяється на дві частини. В одній розум, в іншій — емоції. І завжди чогось більше, чогось менше: або розуму або його скаламученості.
— Не мороч
Я подумав собі: а може, й справді, як колись співалося в пісні: «Гарно, гарно серед степу, глянь на північ, південь, схід, мені сонце косу клепле, ще й мантачку золотить…» Чоловіки тільки скородять груди степові, а жінкам відкривається вся велика краса цих просторів. Дві півкулі мозку, але так само і дві півкулі людства: чоловіча й жіноча. Одна без одної — яка ж недосконала! Навіть у спаленому літнім сонцем серпневому степу, прищуленому й завмерлому перед настанням осені, Оксані найперше відкрився простір і воля, її не вжахнула навіть залишена тут окупантами іржава брама з слідами безглуздої діяльності Паталашки, вона була в захваті і від долини, в якій тулилася агростанція, і від ставка, і від алеї високих дерев, що відважно занурювали свої зелені плечі в безмежжя вітряних океанів степу, і від червоних дверей нашого скромного дімочка, і навіть від притулених Паталашкою до будинку контори неоковирних колон.
Яке щастя, що ми їхали на агростанцію машиною, і Оксана мовби летіла над землею, і в цій легкій летючості не зазнала того пригнічення духу, яке супроводжувало мене, коли я чалапкав сюди з Веселих Хуторів по сніговій дорозі під сивим зимовим небом. А тепер для мене — це тільки царство ґрунтів, яке Докучаєв долучив колись до трьох відомих царств: рослинного, тваринного, мінерального. Тропічні ліси, акумулюючи сонячну енергію, творять біомасу, виробляють кисень. Болота й торфовища поглинають вуглекислоту, рятуючи все живе від задухи, а ґрунти степів і гірських долин — це жива шкіра землі, природне лоно роду людського і рослинного царства. В ґрунті життя більше, ніж у воді й атмосфері. Живої маси в 750 разів більше, ніж у світовому океані. Один грам ґрунту містить 10 мільярдів клітин мікроорганізмів. Вільямс сказав: ґрунт робить кінечну кількість елементів безкінечною. На жаль, самі ґрунти далеко не безкінечні. За десять тисяч років (починаючи від шумерів) людство втратило понад два мільярди гектарів родючих земель, які стали пустелями, поглинулись промисловістю, понищилися цивілізацією. Всі живі істоти використовують для своєї життєдіяльності один процент живої речовини. Індустріалізація підіймає цей процент до семи. Жити людству лишилося якихось півсотні років. І що тут всі оті грандіозні плани перетворення природи, оте жалюгідне базікання політиків, які вважають, ніби вони грають долями людей. Гра йде незмірно вища. І ставка — все суще. Тютчев пророчо писав колись: «Когда пробьет последний час природы, состав частей разрушится земных; все зримое опять покроют воды, и божий лик изобразится в них». Божий лик знищили, тоді настала черга людей, тепер донищуємо землю і води.
А може, для мене божий лик — у Оксані?
Я зносив її з машини на руках, мов найкоштовніший скарб. Власне, так воно й було. Все інше — суєта і єрундистика! Небагате Оксанине майно, трохи моїх книжок, сільські гостинці на перше введення молодої господині в дім — з цим, ми переступили поріг, щоб одразу й забути про все те, бо в мене тепер була Оксана, а в Оксани перший за все життя власний притулок. Дві кімнатки, в одній новий диван і шість стільців, оббитих барвистим гобеленом, круглий стіл, саморобні полиці, повні книжок, радіоприймач «Фестиваль» на низенькій тумбочці; в іншій кімнатці-спальні широке нікельоване ліжко з панцирною сіткою, шафа для одягу, дзеркало мало не двометрової висоти.
— І це все наше? — не повірила Оксана.
— Сам заробив і сам купив! — гордо випнув я груди.
— Який же ти в мене стахановець! — цмокнула вона мене в щоку. — А я вернулася в чім була.
— Ти трудилася на великій будові комунізму.
— Ох, не згадуй!
— Ну от, — розпростер я руки, — приймай дім і господарюй.
— Мені ще й досі не віриться.
Була неділя 26 серпня, день ніби й неробочий, але агростанція в усьому підкорялася законам сільського життя, яке не знає ні вихідних, ні перепочинку, тому я не дуже здивувався, коли вже за півгодини по нашому приїзді з’явився сам директор Паталашка, щоб від імені адміністрації привітати нас, побажати, висловити впевненість, закликати до…
— Розвідка працює просто грандіозно, — похвалив я Паталашку, — не встигли ми відімкнути двері, а директор уже знає.
Паталашка, тяжко відсапуючись, присів на новий гобеленовий стілець, став обмахуватися широкою, як прапор, носовою хустиною.
— Щириця, — прохрипів він, — Щириця, будь він неладен, той так і зирить, так і зирить. І за мною, і за всіма, оце й вас назирив, і вже хотів збори.
— Збори? Навіщо?
Паталашка хитро уникнув прямої відповіді.
— От-от, навіщо? Я так йому й сказав. Так хіба ж він послухає! Хто я йому?
— Ви — директор.
— Я — директор?
Паталашка запхнув хустину до широкої кишені, виставив перед собою ліву руку, став загинати пальці.
— Агростанція державна? Державна. Земля належить кому? Державі. Будівлі належать державі. Всі знаряддя виробництва належать державі. Я теж належу державі. Отже, я — знаряддя виробництва, а не директор.
— Помиляєтесь, ви зовсім не знаряддя виробництва.
— А хто ж? Скажете: людина.
— Ви й не людина.
— Не людина? Ну, Миколо Федоровичу, це вже ви… той… як би його сказати…
— Ви — кадр. З тих, що казав вождь: кадри вирішують все. Раз керівник, значить, кадр.
— Тоді хто ж ви, наукові працівники?
— Ми — прошарок. Те, що плутається під ногами в робітничого класу й селянства. Вас вождь возвисив, нас пожбурив у пил. Хто захоче — підніме і зідме пил, не захоче — відкине одним ударом ноги, а то й розтопче. Дуже зручно. Я Оксані пояснював, що все тут у нас розполовинене, як півкулі головного мозку. З одного боку розум, з іншого — затемнення розуму. Тут Паталашка, там Щириця. Так і йде діалектика.
— Ну, це вже ви, Миколо Федоровичу, зовсім… той…
— Коротше кажучи, перекажіть Щириці, що ні на які збори я не піду до кінця цього століття. Хоч навіщо нам Щириця? Ось я покличу професора Черкаса, а Оксана тим часом щось приготує, та відсвяткуємо наше новосілля.
— Ні, ні,— злякано підхопився Паталашка, — ви ж знаєте: мені вредно. Ще як директорствував на пивзаводі, підірвав печінку і тепер ніяк не наладнаю. Я вже піду, а вас; Миколо Федоровичу, прошу, значить, як і домовлялися… Дружині вашій Оксані всіляко сприятиму…
— Вона вам для початку переверне наш так званий харчоблок, а тоді відкриє його заново, як Колумб Америку!
Оксана не чула моїх слів, бо приймала нового гостя: професора Черкаса.
Він насилу розминувся з широкопузим Паталашкою, сам весь широкий, як степ, у широчезному парусиновому костюмі з десятком кишень і кишеньок, в солом’яному капелюсі з широчезними крисами, з-під яких лукаво світилися його розумні очі.
— Сарданапал і Валтасар! — загримів Олексій Григорович. — Директор все-таки мене випередив і перший поцілував руку незрівнянній Оксані! Оксано, поцілував же директор?