Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Але німець не дуже кувався! Він сидів ні тпру, ні ну, коньяк на нього, виходить, зовсім не діяв, герр Шмідт тільки брався червоними плямами, пітнів і соловів, а своєї тевтонської впертості не втрачав аніскілечки. Єдина згода, якою я заручився від нього (точніше й не я, а Попов), — це те, що герр Шмідт не заперечує, щоб ми по змозі помагали йому продуктами, з якими в Німеччині, панове офіцери це прекрасно бачать, вельми сутужно. Ну, а коли ще буде й бонне-кофе для фрау Шмідт, то це вже щось надзвичайне!
Бачили типа: ти вози йому харчі, а для його маслакуватої фрау дорогоцінні кавові боби, а він тут сидітиме, слухатиме древньогрецьку музику своєї фрау і в ус не дутиме!
Коли я розповів про все майору Йоткову, він посвистів чи то насмішкувато, чи то безнадійно, тоді підморгнув у бік Васильєва:
— Це він штовхнув тебе на цю інтелігентщину — розшаркуватися перед фашистським конструктором?
— Та ні. Капітан Васильєв якраз стримував мене. Я сам подумав: коли цей Шмідт не клюнув на союзницькі обіцянки-цяцянки, то чом
— Одразу видно, що ти не розвідник, — зітхнув Йотков. — Уяви собі, що я, перш ніж брати „язика“ в тилу фашистських позицій, став би розпитувати його, чи хоче він стати цим „язиком“ і відмарширувати разом з моїми хлопцями в розташування наших військ? Привів би я хоч одного „язика“ за всю війну? А я привів їх двадцять три, і були там не тільки солдати і єфрейтори, а й лейтенанти, майори, навіть один генерал, щоправда, скверненький, не стройовий, а інтендантський, та все ж генерал. Тепер тобі сам дається в руки вчений фашистський генералюга, а ти починаєш розводити мерихлюндію: бажаєте — не бажаєте, ми вас просим, бітте-дрітте! Та його треба хапати, поки теплий, і, як кота в мішку, мерщій в нашу зону, а там хай розбираються!
— Стривай, Йотков, — наставив я на майора свою широку долоню. — Ти ловив, хапав, цурпелив, це ти вмієш, не заперечую, хвала і слава! А я тільки стріляв і стріляли в мене. Здається мені: стрілянина втихла. Хіба тільки стрілянина? Невже й сьогодні треба ловити, хапати, цурпелити?
Йотков засвистів насмішкувато й безнадійно:
— Не треба тебе було залишати з Васильєвим! Він може обінтелігентити чоловіка за годину, а ви ж були разом цілий день! Послухай мене, Сміяне, ще раз: треба було цього німця хапати, поки теплий, і везти в нашу зону! А тепер що? Тепер я повинен доповісти про все нашим дідам. Що ти наобіцяв тому високолобому?
Я перелічив на пальцях:
— Запрошення від самого товариша Сталіна. Всі умови для наукової роботи. Науковий інститут в Москві. За Ельбою, на першому ж аеродромі, Шмідта ждатиме літак, який одвезе його до нашої столиці.
— Наобіцяв ти більше за Михайла Івановича Калініна, — посміявся Йотков, — але, думаю, нашому начальству тепер відступати нікуди, припер ти його до стінки. Хто ж то знає: може, так і треба було діяти і, може, ти справді одержиш „дідуся“ за цю операцію. Я б так не зумів. Цап-царап цьому фашистові — це б я провів на найвищому рівні. Схопити його, як військового злочинця, — за це я обома руками. Але самому гризти чорні сухарі, а вчорашньому вбивці обіцяти солодкий пряник, — від такого мене увільніть, не той характер.
Він вважав, що в мене якийсь особливий характер, може, просто українська впертість, яка вже давно ввійшла в приказку, а я й сам подивувався тоді своїй поведінці, зумовленій не знанням і розумом, а скоріше невиразними передчуттями і несвідомим прозрінням у будучність. О, благословенне незнання! Чи міг я тоді знати, що на острів Пенемюнде, цю диявольську кузню смертоносних знарядь, на якій ще вчора порядкували Вернер фон Браун і цей же Шмідт, вже прилетів наш майбутній Головний Космічний Конструктор Сергій Корольов, висмикнутий буквально вчора з табірної шарашки і зодягнений у форму полковника, яким ніколи не був та й не міг бути, бо що таке полковник для генія? Я не мав ніякого уявлення ні про ракети, ні про їхню потрібність для соціалізму, ні про їхнє велике благо і не меншу загрозу для людства, ні про те, що цей німець може пригодитися чи то для високого блага чи, може, ще для більшого зла, ніж у цій страшній війні. З святою наївністю кадрового офіцера, який звик не тільки виконувати накази, але й загарбувати все на завойованій території, я діяв за споконвічним українським принципом: „Що бог дасть — то все в торбу“. Тому, побачивши цю живу німецьку машину творення наймогутнішої зброї на світі (про атомну зброю я тоді ще нічого не відав), я вже не міг випустити її з рук, не подарувати її своїй багатостраждальній, але ж великій і переможній Вітчизні! Приймай, дорога Вітчизно, наші бойові дарунки! Саме тому в тій, затіненій зеленими рейнськими деревами німецькій кімнаті, я брехав натхненно, нестримно, безсовісно, обіцяв Шмідтові, не маючи на те ніяких повноважень, золоті гори, вдавав всемогутнє божество, а сам залежав од скивування пальця підполковника Дураса і не міг захистити найдорожчу в світі людину, з жахом ждучи того дня, коли доведеться розлучитися з Оксаною.
Полковник Воронов був суворий, але справедливий чоловік. За самоуправство капітанові Сміяну належало покарання, але за виявлену ініціативу — заохочення, а то й висока урядова нагорода. За Шмідта наше командування вхопилося, як чорт за грішну душу. Всі мої неузгоджені обіцянки доповнилися новими, ще звабливішими, майже фантастичними. Тільки щоб цей високолобий німець згодився і виїхав до нас з своїм унікальним мозком, але виїхав без примусу, без насильства, цілком добровільно, хоч, може, й без радості.
В ці дні й тижні Попов волохатим клубком качався між Шмідтом і мною, я не мав права знехтувати його зусиллям, чесно доповідав про все своєму начальству, і з Хемера прийшло веління: канадського капітана дозволяється взяти перекладачем до Бергіш-Гладбаху. Я не сказав про це Попову, притримав до того дня, коли ми нарешті відправили Шмідта з дружиною до моєї Вітчизни.
Зробили ми це в перший день початку репатріації радянських громадян з американської зони окупації Німеччини.
Ми з Сейсом і з усіма радянськими й американськими працівниками штабу приїхали на станцію Дельбрюк ще зранку, з американським військовим комендантом і німецькими залізничниками узгодили місце завантаження ешелону, оглянули вагони (звичайні німецькі „телятники“ землистого кольору), вибрали спостережний пункт на рампі, Коляда спробував коверзувати, що немає трибуни для начальства, але швидко зів’яв після наївно-знущальницьких запитань Сейса: „А що це таке? А навіщо воно?“, однак урочистістю моменту не могли знехтувати навіть до прісноти практичні американці і незабаром прибув їхній військовий оркестр, а за ним — і наш духовий з Оссендорфа, веселі джазові ритми застрибали по амурських хвилях мідного вальсу, і, мовби зродившись од того музичного американо-радянського шлюбу, з’явилися перші „студебеккери“, повні нестримних у своїй радості людей. Передня машина була обперезана червоним лозунгом: „Хай живе наша велика Вітчизна!“. На другій: „Слава товаришу Сталіну!“. На третій: „Батьківщино-мати, приймай своїх синів!“
Місце для нас вибрано було надзвичайно вдало, бо саме сюди під’їздили машини, тут розвантажувалися, і потоки людей вже звідси розтікалися віялом по вагонах. Не зрушаючи з місця, ми практично могли бачити буквально кожного з тих, хто мав вантажитися в ешелон, кожен мав прикріплений на видному місці білий реєстраційний жетон, де значилося його прізвище, ім’я, по-батькові, з тим щоб представник союзницького командування при бажанні міг прочитати і пересвідчитися, що відправляється звідси радянський громадянин Биков, а не якийсь німецький Оксеншванц. і коли десь із третього чи четвертого „студебеккера“ в строкатій юрбі розвеселених репатріантів з’явився високий суворий чоловік, а з ним — так само висока і неусміхнена жінка, обоє якісь занадто бліді, з неживими лицями, які разюче контрастували з жвавими, засмаглими від рейнського сонця слов’янськими обличчями, я мимоволі здригнувся, і десь уже й не всерці, а ще глибше тенькнуло в мені від страху: а ну ж хтось з американців запідозрить лихе і поцікавиться цією парою! З жетонами там усе було гаразд. Кузнецов Іван Іванович, Кузнецова Марія Григорівна. Були Шмідти — стали Кузнецови, хто тут доскіпається? Але ж оці обличчя людей, що, з усього видно, кілька місяців не знали свіжого повітря, отже переховувалися. і одяг Кузнецових — ніби й скромний, простий, без будь-яких надмірностей, та, на жаль, скромність і простота серед циганської пістрявості можуть викликати підозри ще більші. Ясна річ, викрити Шмідтів-Кузнецових міг, практично, тільки Попов, спитавши їх щось по-російськи і показавши американцям їхню цілковиту безпорадність. Але Попов не міг цього зробити, бо сам навів мене на Шмідта і йшлося йому не про вислужування перед американцями, а про повернення на батьківщину своїх предків. А після вдалого закінчення операції з Шмідтом йому обіцяна посада перекладача в Бергіш-Гладбаху і згодом — вирішення питання про повернення.
Отже Попова я не остерігався. Він стояв між мною і Сейсом, затуляючи маленького підполковника своєю масивною постаттю, та я не дуже й додивлявся до американця, мене цікавив у цю хвилину тільки цей нащадок донських козаків. Жодна жилочка не здригнулася на обличчі Попова при появі цибатого Шмідта в натовпі репатріантів, мабуть, довге сидіння в таборі для інтернованих притупило його почуття і позбавило звичайної людської вразливості, тому він, здається, не помітив ні занадто блідих лиць німецького подружжя, ні вишуканої простоти їхнього одягу. Та коли слідом за Шмідтом спеціально визначені нами хлопці понесли їхнє майно, навіть незворушний Попов по-слонячому затупцював між мною і Сейсом і крізь зуби вилаявся на незбагненній канадсько-російсько-козацькій мовній суміші, якої б не розплутали ніякі найперевченіші лінгвісти. Було там про бога-мать, і про Марусю-гоп, і про щось заокеанське, чого я при своїй офіцерській недовченості зрозуміти, ясна річ, не міг, але цілком виразно відчув, що в даному випадку навряд чи доречна така мовна суміш, тут потрібен чистий словесний продукт фронтового взірця, коли суб’єкт і об’єкт матюка точно визначений, і кожен матюк лягає в ціль, мов куля досвідченого снайпера. Здавалося, все ми передбачили з герром Шмідтом-Кузнецовим, та зовсім полишили за увагою його арійські звички і юберменшівське хамство. Бирку з прізвищем Кузнецова він за стрічку свого капелюха втулив, але в душі лишився все-таки Шмідтом, ішов собі, руки в брюки, його фрау дибала за ним (німецька жінка не пхається поперед свого чоловіка!), теліпаючи легенькою лакованою торбинкою, а майно їхнє цурпелила „чорна кістка“, раби-переможці, нижча раса, яка тільки й здатна до отакого прислужництва. Майно було таке: три велетенські кофри (по два чоловіка на кожен), тоді з півдюжини валіз і пакунків, далі, мабуть, цитра фрау Шмідт у дерев’яному футлярі, поцяцькованому перламутром і мідними бляшками, а тоді — щось ніби інструменти для цілого симфонічного оркестру, футляри й футлярчики, скрипки й контрабаси, флейти і валторни, пищалки й тромбони. Ми з Поповим здогадалися, що герр Шмідт тягне за собою не кларнети і фаготи, а свої дорогоцінні рукописи, але що можуть подумати американці? і що взагалі скажуть вони про цього підозрілого типа, який на відміну од усіх не тримається за своє майно, як чорт за грішну душу, а тупає, ніби прибув сюди для променаду? У нас при нашій революційній пильності перший-ліпший сержант одразу б ухопив такого діяча за шкірку і поцікавився, чим займалися його батьки до сімнадцятого року. А що буде тут?