Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Ох, Оксано, Оксаночко, які ж щасливі були ми в ту весну Перемоги, і в те літо, що так ласкаво й ніжно гладило наші молоді тіла і наші чисті душі!
Життя моє змінилося, перевернулося й оновилося, я знов народився на світ, все набувало особливої ціни й значення, вже не було несуттєвого, найменші дрібниці буття виростали до високих символів радості й захвату. Віра з Поповим, метаючись по спекулянтах, привозили Оксані то плаття, то черевики, то якісь жіночі дрібнички, вона вперто вибирала тільки синє, не визнавала ніяких надмірностей, не хотіла приміряти в моїй присутності нове вбрання і тільки після настирливих благань згоджувалася, щоб я взув їй нові черевички, і тоді маленька
Шовкове літнє повітря нашого щастя, моя дика пристрасть і незграбна чулість, маленький ласкавий Сейс, який невтомно вигадував і колотив нові й нові коктейлі для Оксани і тільки для Оксани, білозубі лейтенанти з незмінними компліментами для „місіс Сміян“, чорношкірі капрали з військової поліції, що негнучко вклонялися перед Оксаною і засоромлено бурмотіли: „М-мем“, здавалося б: чого ще треба, що може кинути тінь на твоє щастя? Але світ страшний і брудний, як нечищений солдатський чобіт. Гад повзучий Коляда щось там пронюхав з того, що казав мені підполковник Дурас, і натяком дав зрозуміти Попову. Попов ще невиразніше натякнув своїй Вірі, Віра ще блідіше натякнула Оксані, вервечка натяків і недомовок плелася день, тиждень, обплітала нас зміїними кільцями холодної загрози, та однаково не могла задушити нашої любові, нашої безмежної віри не в богів, царів і героїв, а в самих себе, одне до одного.
Я вже знав, чим відповісти підполковнику Дурасу, мав кого відправити першим ешелоном репатріантів з Рейнської області, станція Дельбрюк, липень тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Попов рвався і метався, щоб перейти від американців до нас, від Сейса до Сміяна, щоб довести свою відданість радянській державі, він зробив уже не просто послугу, а дарунок, до того ж дарунок надзвичайний, і тепер я справді мав кого відправити першим ешелоном зі станції Дельбрюк і заткнути горлянку підполковнику Дурасу.
Оксана про це нічого не знала.
О, нещастя! Ми вміємо зберігати військові таємниці, надаючи їм перевагу перед найдорожчими для нас людьми.
Попов прийшов до мене, взявши обітницю про збереження таємниці, розповів історію майже фантастичну. Цілком випадково (деталі в даному випадку не мають значення) він довідався, що в правобережному районі Кельна Дейці в будинку своїх знайомих переховується один з конструкторів ракети ФАУ-2, якою німці обстрілювали Лондон. Виробництво цих ракет було влаштовано на острові Пенемюнде, який, здається, захопили радянські війська, але їм дісталися самі руїни, головний конструктор цієї, як її називали нацисти, „зброї відплати“ (Фергельтунтс ваффе) Вернер фон Браун зник у невідомому напрямку, а з ним щезли і всі інші творці цієї диявольської зброї. Той, що ховається в Дейці, зветься, здається, Шмідт, він, за всіма даними, конструктор системи управління ракетою ФАУ-2, тобто, це чоловік, який спрямовував руку диявола, і тому він найнебезпечніший і найстрашніший. За Шмідтом полюють всі союзницькі розвідки — американська, англійська, французька, — але його шукають у родичів і в колишніх співробітників, а він знайшов притулок у випадкових знайомих, де його не зможе побачити навіть всевидюще око господнє.
Попов зголошувався добровільно і безкорисливо провезти мене до Шмідта, щоб спробувати намовити його переїхати до Радянського Союзу. Коли це вдасться зробити (хоч незмога уявити, щоб німець, який відмовляється і від американських, і від англійських пундиків, добровільно згодився б гризти московські сухарі!), капітанові Сміянові слава і честь, а капітанові Попову… Попов мовчав про себе, але за цією мовчанкою стояло: візьміть мене з собою до Бергіш-Гладбаху, а там — і до нашої з вами великої Вітчизни. Я не мав права давати Попову ніяких обіцянок і зробив тільки те, що зробив би на моєму місці кожен: міцно потиснув руку цьому волохатому чоловікові, до якого поволі звикав тут, коли не сказати більше.
Ні своєму найвищому начальству, ні пришелепкуватому Дурасу про німецького конструктора я говорити не став, проскочив до Хемера мовби для одержання додаткових інструкцій про початок репатріації, а сам влучив хвилю і поділився новиною з майором Йотковим, заодно поскаржившись і на підполковника Дураса за його хамство щодо Оксани.
Йотков посвистав безнадійно.
— Цей кліщ як вгризеться в чоловіка, то вже не відчепиться, поки не призведе до енцефаліту. Чув про таку симпатичну болячку? — роздумливо промовив Йотков. — Помогти я можу тобі тільки одним: вигадаю якусь бомагу для твоєї Оксани, щоб до неї не дуже чіплялися в фільтраційному пункті.
— А що — справді є якась фільтрація?
— Не якась, а густіша за цідилок для молока. Знаєш, що таке цідилок?
— Ще б не знати!
— Отож! Але я зроблю такого папера, що її не запроторять ні на шахти, ні на відбудову Сталінграда, ні в тайгу. Гарантую!
— Ну, спасибі.
— А з конструктором — грандіозна штука! Заарканиш його — „дідусь“[10] тобі гарантований! В тебе ж „дідуся“ немає? От і рвонеш уже в мирний час. Чим тобі помогти?
— Потрібен добрий перекладач з німецької. Бо незручно тикати-микати з ученим.
— Попросимо капітана Васильєва. Він з цими всіма мовами, як бог!
— Васильєв, мабуть, постійно потрібний тут?
— А я піду до полковника Воронова і скажу, що мені треба з Васильєвим проскочити на півдня до одної місцини. Полковник мені не відмовить.
Васильєв був приблизно мого віку. Худорлявий, чорний, як жук, гострий погляд маленьких чорних очей з-за скелець окулярів у залізній оправі, хто він — розвідник, смершівець, штабіст? На гімнастерці — жодної нагороди. Пересидів війну в глибокому тилу? Поки ми осягали залізну мову кулеметів, автоматів, мін, снарядів і бомб, він спокійненько вивчив іноземні мови, і тепер він мудрагелик, а ми темні й непросвіщенні, як задимлені солдатські казанки. Я позирав на Васильєва без особливої приязні, пробував відсунутися від нього подалі (ми з ним були на задніх сидіннях, Йотков — поряд з водієм Анатолієм), він, мабуть, відчув мій настрій і, розуміючи, що мовчанка діятиме не на його користь, просто сказав:
— Давайте знайомитись ближче. Я про вас багато чув од майора. Заздрю всім фронтовикам. Сьогодні — це краща половина людства. Я ж, на жаль, ненавчений рядовий…
— Капітан, — нагадав я.
— Це мені присвоїли, коли посилали сюди. Може, для престижності. Я — ніякого відношення до військової служби. За фахом — лінгвіст. Порівняльне мовознавство. Вчився в академіка Марра. В блокаду мав би вмерти од голоду й холоду, але в Смольному потрібні були перекладачі, хтось порекомендував мене. Так я врятувався. Був і біля Жданова, і біля Говорова, і весь час рядовий. Ніхто мене, здається, не помічав. і коли оце одразу — капітан, то мені просто смішно.
Йотков засвистів.
— Ну, Васильєв, — сказав він, — кінчай з мемуарами і спробуй мене пересвистіти. Що в нас сьогодні — опери, оперетки чи старовинні романси?
— Опери, — сказав Васильєв, — звичайно, коли не заперечуватиме капітан Сміян.
— Та будь ласка! — вигукнув я. — Я б і собі встряв, та, на жаль, крім народних пісень, нічого не знаю.
— Не скромничай, Сміян, — засміявся Йотков. — А червоно-армійські, стройові? „И по зскадронам бойцы-кавалеристы…“ А пісні з кінофільмів? „Ты ждешь, Лизавета…“