Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Ну, хіба що…
— От бачиш. Тут ми з тобою Васильєва заткнемо за пояс. А тепер ми з ним трохи посвистимо вищого класу…
Вони стали, змагаючись, насвистувати арії з опер, про які я ні сном, ні духом не відав, але це не принижувало мене, навпаки, рвало мій дух до тих вершин, на яких ще ніколи не був, але де неодмінно повинен колись стати.
В Дейц ми поїхали втрьох: Попов, Васильєв і я. Для маскування взяли старенький, коров’ячого кольору „адлер“, на якому Коляда мав звичай вирушати в свої спекулянтсько-здобичницькі нальоти, і потихеньку покотили на той бік Рейну,
— Я вже навмисне дратую його тим гладіатором, — сказав він. — Американці, як правило, ніколи не чули про Байрона, зате англійці, почувши знайомі рядки, забувають про всю нудьгу наших щоденних справ і розпочинають зі мною філологічні дискусії. Дурас просто казиться, а вдіяти нічого не може…
— Ти вже хоч цього нашого німця не лякай чимось там з Гете або Гейне, — попросив я.
— Лякати не буду, але, мабуть, доведеться нагадати йому з „Фауста“:
Am Ende hangen wir doch ab
Von Kreaturen, die wir machten
Тобто: Залежим ми, кінець кінцем, від того, що самі створили.
— Коли він стругав ракети, які били по Лондону, то навряд, щоб тепер його терзало каяття. Щось не помічаю я в німців цього почуття. Нічого їсти, нічим топити — це помітно, тут справді страждання, а що в душах?
— Ми можемо не помічати, — зауважив Васильєв. — Зазирнути в душу може тільки друг. А ми хто? Переможці, але не друзі.
— Та воно так. Нас не люблять, а бояться. Погано, коли й цей Шмідт такий.
— Хіба вчені теж бояться? — подав голос Попов.
Васильєв зітхнув.
— На жаль, учені найбеззахисніші перед страхом. Вони покликані оберігати істину і заради цього можуть іти навіть на вчинки, далекі від благородства. Може, найяскравіший приклад — Галілей. Він зрікся перед інквізиторами всіх своїх ідей, тобто вчинив безчесно, зате зберіг ці ідеї. Зігнувся, але не зламався.
— На фронті за таку мораль розстрілювали, — нагадав я. Васильєв розвів руками.
— Фронт скінчився. Зараз мирний час.
— А класова боротьба? — не згодився я.
— В науці класової боротьби немає.
— Як то немає? Вона пронизує все суспільне життя!
— Може, й пронизує, я не знаю. Але науку пронизує тільки прагнення до істини. Хіба те, що ми оце їдемо до вчорашнього фашистського вченого, до нашого ворога, творця, може, найбільшнелюдських знарядь убивства, хіба це не свідчення того, що наука живе зовсім за іншими законами, ніж суспільство взагалі?
Я промовчав. Мені потрібен цей герршмер і вся його паскудна наука для цілей нашого могуття, а як воно узгоджується з класовою боротьбою і чистотою ідей, хай вирішує начальство.
Будинок, до якого привіз нас Попов, стояв на самому березі Рейну. Від річки його відокремлювали високі зелені дерева, від тихої тупикової вулиці — маленький палісадничок з червоними трояндами, стіни густо заплетені плющем, замшіла черепиця на покрівлі, типовий німецький будинок, яких тут тисячі,— спробуй вгадати, де заховався конструктор, за яким полюють усі союзницькі спецслужби. Машину ми поставили трохи віддаля, вийшли з неї, ми з Васильєвим „руки в брюки“, Попов з величезним кошем, повним дарунків: торба кави, бутиль коньяку, американські консерви, шоколад, бісквіти, галети.
Вікна будинку були повідчинювані — для свіжого повітря з Рейну. З одного вікна долинали тихі ніжні звуки — щось ніби арфа або цимбали, одразу не збагнеш.
— Що це? — пошепки спитав я Попова.
— Фрау Шмідт розганяє нудьгу. Кладе на столі якусь штуковину і цілими днями вибринькує.
— Цитра, — пояснив Васильєв, — у древніх греків звалася кифарою. Тоді на ній грав бог Аполлон, тепер, бач, жони німецьких учених.
Попов упевнено вів нас, він уже був тут, його знали, господиня дому, чорнява повногруда німкеня, доброзичливо розчинила перед нами двері.
Я чомусь вважав, що вчені вдень і вночі гнуться над книгами, кресленнями, рукописами. Отак, як знудьгована дружина Шмідта над своєю цитрою. Однак Шмідт спростував мої уявлення. Спершу я навіть не побачив його, бо кімната була затемнена густими деревами з вулиці, до того ж захаращена силою-силенною тяжких громіздких меблів. Столи, шафи, комоди, крісла, дивани. Шмідт лежав на одному з німецьких диванів і курив німецькі сигарети „Юно“. Нудотний запах, звичайна фашистська гидота, замість тютюну — якась фарбована трава чи просто вузенько нарізаний папір, просякнутий нікотином. Вчений, мабуть, запасся цим добром надовго, бо, судячи з попільниці, смалив майже безперервно.
Герр Шмідт був високий, звичайно, по-арійському білявий, впертий, з ледь прокресленими залисинами лоб, спокійні світлі очі. Дружина, з якою він нас познайомив, була так само висока, білява, але без природної привабливості, властивої майже всім світловолосим жінкам, а якась шорстка, маслакувата, негнучка. Треба буде згодом запитати Васильєва, чи у всіх учених такі невродливі жінки. Та й те сказати: не всі ж жінки можуть бути, як моя Оксана!
Попов на весь дім оголосив про каву, фрау Шмідт зраділо сплеснула руками, на її блідих щоках проступили рум’янці, і вона стала ніби трохи вродливішою, покликано хазяйку, знову ахи і охи, а Попов з торжествуванням потрясав своїм велетенським кошем і в сподіванні нових дарів повів жінок за собою до найбільшого святилища кожного німецького дому — до кухні.
Шмідт запросив нас сідати. Запропонував сигарети. Ми з Васильєвим були некурящі. В кишенях у мене завжди були американські сигарети і радянські цигарки „Епоха“ — майже єдиний предмет нашого постачання з Берліна. Шмідт сказав, що звик тільки до німецьких і не може курити нічого іншого, бо його тоді б’є кашель.
— Я звик не тільки до німецьких сигарет, але й до німецького повітря, — блідо усміхнувся він. — Для мене Німеччина — це найдорожче.
— Ми вас розуміємо, — сказав я. — Але Німеччина сьогодні практично не існує. Це, однак, зовсім не означає, що не існує німецький народ. Товариш Сталін сказав: „Гітлери приходять і відходять, а німецький народ зостається“.