Тореадори з Васюкiвки

Всеволод Зіновійович Нестайко

30

січня 1930, Бердичів

– От знайдибiда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

– Вилазь, убоїще, бо гiрше буде! Ти ж мене знаєш!

– Знаю, знаю, – ледь чутно зiтхає, мiй друг i нарештi наважується подати голос.

– Дiду! – жалiбно озивається вiн.

– Давай-давай!

– Дiду, – ще жалiбнiше повторює мiй друг, – ви одiйдiть за хату, ми вилiземо. Бо ж ви битиметесь.

– Вони ще менi умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!

– Та ми ж не хотiли. Ми ж хотiли метро. Таке, як у Києвi.

– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…

– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нiчого й видно не буде. Одiйдiть, дiду.

Довго ще тривають переговори. Нарештi дiд востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув i почовгав за хату.

Ми вилазимо з бур'янiв.

Бiля свинарника нас зустрiчає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географiчна карта.

У-у, скотиняка! Щоб ти…

Це через неї ми вскочили в халепу.

У нас була прекрасна, благородна iдея – провести пiд свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лiнiя метро у – Васюкiвцi! Станцiя «Клуня» – станцiя «Крива груша». Три копiйки в один кiнець. Родичi – безплатно. З учительки арифметики – п'ять копiйок.

Ми вже пiдкопалися майже до половини свинарника, i раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зумiла, а от вилiзти-дзуськи! I зняла такий вереск, що причовгав дiд. Ну i…

Гiрко зiтхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодiйкувато озираємося – чи не заскочить нас зненацька дiд, щоб нам'яти вуха. Хоч i обiцяв вiн, що не чiпатиме, поки не кiнчимо, але хто його зна… Ви б почули, як вiн лаявся, коли витягав льоху! Ох i лаявся! I де вiн отих слiв набрався?

Проте дiда не видно. I поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острiв – Ява. В Iндiйському океанi. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, – Великi Зондськi.

Ну, так Ява – це не острiв.

Ява – це мiй найкращий друзяка i напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за iм'я таке – Ява? То вiн сам себе так назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло сказати: «Я – Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Iван» у нього так прозвучало (бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що живе у нашому селi, так його зве.

У них взагалi вся сiм'я iнтересна.

Батько на скрипцi грає. Корова – Контрибуцiя називається. А дiд (ви уже з ним знайомi) – мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiляє, лiве око онучею зав'язує. Бо в нього лiве око без правого не примружується. Як лiве примружить – праве саме заплющується. Але ж i б'є дiд Варава з тою онучею, ох же ж i б'є!

Городськi мисливцi, що «Волгами» з Києва приїжджають, тiльки ахають.

«Ви, дедушка, абсолютний чемпiон», – кажуть.

На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого села, люди Реневим назвали.

Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводiв.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв їй надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить:

– Опозогив! – Вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очi подiти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тодi як дав дриза – тiльки п'ятами залопотiв.

Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мiльйон лише один буває.

Ява сам говорив:

– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопцi будь здоров. Точно-точно, без брехнi, ми таки хлопцi з фантазiєю. Скажи?

– З фантазiєю, – пiдтакував я.

– Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: «Ондо, каже, Ява i Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi! Нема на них буцегарнi».

– Чув. Точно.

– Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня.

– Треба, – погоджувавсь я.

I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашої слави.

Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцiї на тему «Виховання дiтей у сiм'ї». Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою.

А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, думаєте, хто повiсив? Ми, звичайно.

А то якось влiтку Ява сказав:

– Давай влаштуємо бiй бикiв.

– Га? – не вiдразу второпав я.

– Ти пам'ятаєш, ми в клубi закордонне кiно дивилися «Тореадор»?