Тореадори з Васюкiвки

Нестайко Всеволод Зіновійович

– Треба витягти, – сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.

– Значить, так, – сказав Ява. – Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.

– За що! Хiба я тебе так вдержу?

– Ти й справдi слабак. Не вдержиш.

– То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.

– Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I … i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш.

Дуже зручно.

– А де взять вiрьовку?

– А ондо припиначка.

– Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?

– Коза так погуляє, нiде не дiнеться.

– Ну що ж – давай!

– Мме-е-е! – радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.

Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.

– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява.

Операцiя почалася.

Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»

Я кинувся до зрубу:

– Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?

– Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!

Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!

– Яво! – кричу у вiдчаї. – Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!

Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, – от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, – i з колодязя, мов бульба з носа, повiльно з'явилася Явина голова.

Перший на землю ступив «товариш Собакевич» – кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява.

Я одразу побачив, що цуценя – не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали – вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчиної Жучки.

– От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, – сердито проскрипiв Ява. – Ноги б повисмикував!

– Якийсь фашист хотiв позбутися, – сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.

– Гайда на рiчку! – сказав Ява. – Треба помити Собакевича – бач який!

Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, – не викликало вже нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.

Ми побiгли до рiчки.

Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi…

Роздiл II

«Вермахт!.. Двадцять залiзних!..»

– Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушуєте менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! – Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в неї навiть пара йде з рота).

Ми покiрно потелiжилися за дверi.

У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося.

– Теж iще! —докiрливо сказав йому Ява. – Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?

Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас.

Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. I за звичкою штовхнув Яву – пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь клас: «Гав!» У класi – регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась – кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i дуже любить нас виховувати.

– Нiчого, переживем, – сказав Ява. – Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.

Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато озирнувся – цуп! – i дзвоник уже в мене пiд сорочкою.

– Хай учаться, як такi розумнiї – пiдморгнув Явi. – Не треба їм перерви. Обiйдуться.

– Молодчинка! – похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху – то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.

Ми – хамiль-хамiль – i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно – надiйне мiсце.

– Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник – основна пiч, – сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало.

– Це ти красиво придумав! Молодчинка! – мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, – вiн звик усе сам придумувати).

– О! Знаєш що! – стрепенувся вiн раптом. – Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га?

– Здорово! – сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).

– У тебе нема якоїсь шворки абощо? – спитав Ява.

Кинувсь я по кишенях:

– Нема.

– От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.

– Отаке… А штани?

– Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба…