Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.
– Не бiйсь, – отямився нарештi Ява. – То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подрiботiли до виходу.
Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших – i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:
– Стоп! – руку пiдняв. – З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.
От тобi й «не бiйсь!» Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у «Динамо», за отi вудлища проклятущi!
Прикипiли
– Ну пiшли, чого ж ви, – обернувся мiлiцiонер. – На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось – стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: «Мiлiцiя». I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сiдайте», а сам – бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить:
– Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба.
Ми так i обiмлiли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми бiльше не будемо, одпустiть», а ми – анi слова. Гордi ми!
Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми… у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало – хоч плач.
– Ех ви! – не витримав Ява. – Не тих ви взяли, кого треба!
– Тобто? – обернувся старшина.
– От вам i «тобто»! – закопилив губу Ява. – Може, ми за справжнiми шпигунами стежили…
– Ну?! – лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.
– От вам i «ну». Може, вони тiльки що акваланг купили… для пiдводного плавання…
– Ого!
– От вам i «ого»! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.
– Ясно! «Акваланги на днi»? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?
– З нашого села.
– Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?
Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.
– Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? – усмiхаючись, повторив старшина. – Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
– Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, – сказав старшина Паляничко.
Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо – великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма?
Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:
– Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися.
«Так он воно що! – радiсно попiдстрибували нашi душi. – Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!»
– I не переживайте, хлопцi, – заспокоїв нас хороший чоловiк. – Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне!
– Не тре…
– Не ка… – одночасно вигукнули ми. А що як… На все село засмiють. I нащо Ява сказав!
– Вiн… по… пожартував, – зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.
– Умгу! – похнюпившись, пiдтвердив Ява.
– Ми просто хотiли… хотiли… – я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли.
– У Днiпрi скупатися, – пiдхопив Ява. – Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте…
– Знаю, – усмiхнувся старшина. – Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi… Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.
Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм.На землi щось камiнням викладено – наче велетенськi «класи».
– Оце, – каже старшина, – найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини – ми навiть очам не повiрили – здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi – копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки.
Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
– Що то? – осмiлiвши, спитав я.
– Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли, – пояснив мiлiцiонер.
– А ви той… ви теж визволяли? – спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав.
– Визволяв, хлопцi. Що було, те було, – просто вiдповiв старшина. – Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто.
Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який – старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скiльки там кiмнат!
Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого – все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займає зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду.
Але другий поверх… Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль їздили. А он карета золота, у якiй митрополитiв київських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки – рраз!.. Ми уявляємо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який!