Трансгалантичний розвідник
Шрифт:
— В інституті обстеження нахилів, — знову озвалася Алька, — мені, Йоне, порадили те, що й тобі: пілотаж на великих швидкостях.
— Тільки пілотаж? І більше нічого?
Алик уїдливо посміхнувся:
— Ні, не тільки. Алька має чудовий голос і дуже музикальна.
— Я ніколи не буду співачкою, — обурилася дівчина.
— Бо не зумієш?
— Зумію!
— То чого ж не будеш?
Алька якусь мить помовчала, потім сказала, уже цілком опанувавши себе:
— Дай мені спокій. Я страшенно не люблю музики.
Алик глянув на Йона, той на Робика. Робик заклопотано похитав головою.
— Нам усім трьом здається, — стиха мовив
Алька стиснула губи і відвернулася, Йонові стало шкода її.
— Кожний має право чогось не любити, — сказав він. — Або принаймні казати, що не любить.
Дівчина вдячно кивнула головою, але глянула чомусь не на Йона, а туди, де стояла найближча пальма, що настовбурчила листя, наче зелений страусів хвіст.
— А мені порадили, — мовив Алик, — щоб я передусім розвивав свій поетичний хист. Сказали, що в мистецтві як у мистецтві — не дають ніякої гарантії на успіх. Проте завше мені залишається ще квантова геометрія. Там менше роботи, ніж у поезії, але завше… щось лишається й для мене.
І Алик засміявся хтозна-чого — мабуть, йому було просто весело на серці. Та враз посумнішав.
— Я зголоднів, — сказав він.
— Атож, — озвався Робик. — Одинадцята година п’ять хвилин. Давно час сідати до другого сніданку.
— Маєш рацію, — сказали всі троє в один голос.
За хвилину вони вже сиділи на березі басейну в летючих лежаках, що їх Йон викликав з дому. Сніданок, як і вранці, їм дуже сподобався, бо “Розвідник” був такий самий чудовий кухар, як і космонавт, городник, біолог і так далі, і так далі.
— Ну й сніданок! — замріяно мовив Алик.
— Дуже смачний, — погодилась Алька.
— Угу, — пробурмотів Йон із повним ротом.
Лежаки повільно гойдалися над квітником. Маленька хмарка закрила стартову вежу. Цього ранку вже вп’яте йшов дощ.
Від дому долинула музика.
Після дощу сонце припікало дужче — йшлося до полудня. Знову настав час тиші й лінощів. Та Альчине “логічне мислення” витримало тієї тиші рівно три хвилини. Потім дівчина висловила думку, яка й для неї самої була несподіваною:
— Мушу щиро визнати, що на “Першому Розвіднику” справді все транс- і супергалактичне. Однак я думала, що тут буде набагато цікавіше.
— Що-о?! Таж “Перший Розвідник”… — обурився Йон.
— Знаю, — перебила його дівчина. — “Перший Розвідник” — явище всесвітнього масштабу.
— Обожнюю “Першого Розвідника”, — зітхнув Алик.
— Робику, — суворо мовила Алька. — Скажи, чого “Перший Розвідник” не може зробити?
— Того, що й я, — засміявся Робик.
— Отже?
— Не може видумати себе.
— Розумію. А ще чого?
— Решту все може.
Показуючи пальцем на Йона, Алька грізно, як прокурор, мовила:
— Отже, “Перший Розвідник” може зробити й робить усе. Що ж тоді залишається для нас? Нічого?
Запала тиша.
Йон збагнув: Алька має рацію. Як щиро казати, то бездіяльність, хоча й передбачена, хоча й виправдана під час канікул, якраз тут, на Десятій Тисячі, була стомлива, навіть часом дуже прикра. Йон теж розумів це, однак, поки Алька не сказала цього відверто, не признавався й собі самому. Виходить, Алька мужніша за нього. А може, й чесніша.
“Побоявся, — збентежено думав Йон. — Не зважився навіть сам собі признатися, що мені… що нам… тут нічого робити. Звичайно, на “Першому Розвіднику” є найкращі у всьому світі місця. Ними можна милуватися, можна навіть полюбити їх, однак. що з того? Що ж далі?”
— Але
Проте Алька не йшла ні на які поступки:
— Не заперечую. Канікули в нас надзвичайні. “Перший Розвідник” — найбільше диво світу, і тут напевне ще буде що оглядати, буде чим захоплюватися. Та коли йдеться про нас… то що нам залишається тут робити? Я думала… що тут буде трохи цікавіше.
— Це правда, — твердо мовив Алик.
Йон відчув, що й він повинен висловити свою думку, і відверто глянув Альці в очі.
— Я теж думав, що тут буде набагато цікавіше, — признався він.
Тільки Робик поводився так, ніби взагалі не чув, про що вони говорять.
Дехто міг би закинути Йонові і молодим Роям, що їм усе перевернулося в голові на космічний лад.
Однак справа була не така проста. Це правда: Йонові і близнятам Роям, що проводили канікули на “Першому Розвіднику”, заздрили мільярди дітей, так само як мільярди дорослих заздрили їхнім батькам, що мали щастя бути членами екіпажу Пеера.
Це була здорова й зрозуміла заздрість Адже на “Першому Розвіднику” останнім часом робились обчислення й дослідження, які готували політ “Землі” до сузір’я Центавра. Чого ж більшого ще треба?
Про “Першого Розвідника” та роботу його екіпажу вже місяцями говорилося в університетах і на стадіонах Землі, у підземеллях Нептуна і підводних портах Венери, в пустелям Марса і кришталевих джунглях Меркурія. Про це читали лекції, показували фільми, писали цілі дослідження.
Тому зразу ж, коли стало відомо, що батьки Йона, Альки та Алика будуть членами екіпажу “Першого Розвідника”, всі троє тільки й мріяли про те, як буде гарно, коли, нарешті, вони самі висядуть на його поверхню, самі побувають на тій найдосконалішій з усіх механопланет “людського всесвіту”. Бо все те, що вони здалека бачили й чули в телещоденниках, в аматорських відеофонах, у домашніх і громадських візіотеках про життя та працю на “Першому Розвіднику”, видавалося надзвичайним, найгалактичнішим і найкосмічнішим з усього, що тільки можна було уявити.
Досить було глянути на “Першого Розвідника” ззовні — на маленьку цятку, що мінилася зеленкуватим блиском на тлі чорної глибини космосу, зовсім, зовсім самотня, щоб палко захотіти побувати на ньому.
Буде перебільшенням, коли ми скажемо, що вже тоді вся сонячна система світилась. Однак правда, що з тисяч штучних супутників і тисяч штучних сонць, з десятків тисяч станцій і космічних вузлів, із сотень колоній механопланет лилося суцільне тремтливе сяйво, ніби з якоїсь величезної комети. І аж за Нептуном світло гасло, туди вела вже тільки одна велика плутонівська траса. Нептун був останньою станцією всіх космічно-туристських подорожей, таких, як “Через вісім планет”, “Через тридцять супутників” чи, нарешті, “Від Меркурія до Нептуна”. Бо Плутон хоч був і освоєний, але непридатний до життя — на ньому було багато урану, завелика радіоактивність, надто тріщали лічильники Гейгера. Світили ще супутники Плутона, супутники супутників, їхні траси, станції. Але далі? Далі вже була тільки безмежна пустка. Світлові роки пустки, тиші й чорноти. І саме в тому безмежжі здійснював свій самотній політ перший розвідник людства, що надумало освоїти сузір’я Центавра Перший розвідник Нової Ери. Ось чому з віддалі тисяч мільЙонів кілометрів здавалося, що нема нічого кращого, ніж канікули на “Першім Розвіднику”. І це й зрозуміло.