Трансгалантичний розвідник
Шрифт:
— Що то? — спитала вона.
— Ліворуч, — почав пояснювати Йон, — наше селище.
— А праворуч?
— Головні лабораторії. Білі башти — то лабораторії, де вивчають космічні швидкості. Блакитні — то космобіологічні і космомедичні лабораторії. У червоних розміщені майстерні роботознавства. А зелена башта — головна станція зв’язку та наказів.
Йон вражено глянув на Альку. В її синіх очах наче хто запалив ясні вогники. На щоках виступив рум’янець.
— Коли ми всі їх оглянемо? — спитала дівчина.
— На це потрібний дозвіл, — неохоче відповів
— А ти був там?
— Так.
Алька сіпнулася, наче хотіла зірватися з місця, але бильця крісла миттю обняли її за стан. Адже тераса летіла на десятиметровій висоті.
— Обережно, — усміхнувся Робик.
— Мені конче треба побувати в лабораторіях, — твердо сказала Алька.
Алик зітхнув.
— Сестричко, — мовив він з умисною люб’язністю. — Сестричко, ми знаємо, що ти завзята прихильниця точних наук, і всі подивляємо твій запал. Але дозволь нам хоч трохи побайдикувати, потішитись не такими поважними речами.
Алька кинула на брата сердитий погляд. Однак він лиш спокійнісінько показав їй язика.
— Прошу, — мовила дівчина. — Оце такі “поети”.
Слово “поети” було сказане так, що мало звучати як образа. Та Алик весело засміявся.
— Прошу, — мовив він. — Оце такі жінки.
— Я вас теж прошу, — лагідно, як завжди, втрутився в розмову Робик, — не сперечайтеся, бо це нудно.
— Бачиш, сестро? — не витерпів Алик, — ти нагнала нудьгу навіть на робота.
Алька не відповіла. Всі замовкли. А тим часом тераса наблизилась до другого улюбленого Йонового місця, що скидалося на оазу серед пустелі. Воно було оточене широким пасмом жовтих і сріблясто-сірих піщаних пагорбів і мало якийсь на диво урочистий вигляд: невелике зеленкувате озерце у вінку пальм, заростей очерету і квітучих кущів.
— Минаємо Веселу Оазу, — мовив Йон начебто байдуже, а насправді — чекаючи на захоплені вигуки.
Та цього разу навіть Алик лишився байдужий.
— Справді, — муркнув він. — Оаза.
— Гарного кольору вода, — люб’язно визнала Алька.
Йон зміряв їх таким неприязним поглядом, що Робик аж поклав йому руку на плече. Алька, зауваживши, як він зблід, здригнулася.
— Що сталося? — стурбовано запитала вона. — Тобі щось болить?
— Ні, — відповів Йон.
Та Алик усе зрозумів. Він кивнув головою і стиха запитав:
— А може, тобі все ж таки щось заболіло?
— Ні, — гостро відказав Йон. — Дивіться: он ліворуч від нас Головна стартова башта.
Тераса, хоч і непомітно, але весь час збільшувала швидкість, підіймалась дедалі вище й вище, досягши нарешті п’ятдесятиметрової висоти.
Йон байдужим голосом давав пояснення, сумлінно і ввічливо виконуючи роль проводаря. Вони вже пролетіли над другим і третім селищем, спортивним парком, майстернею головних верстатів і концертовою залою.
Ось унизу заблищав, як величезне дзеркало, плавальний басейн, потім знову вперіщила злива. А за якусь хвилю вони вже летіли над бистрою річкою, що ніби вирвалася з гір і швидко долала кам’янисті пороги.
— Увага, — сказав робот. — Дев’ята година двадцять
Ту ж мить бильця в кріслах зімкнулися. Це означало, що швидкість тераси зростає.
Зненацька обрій перехилився, у вухах засвистів шалений вітер, сади, луки й будівлі внизу замерехтіли, почали швидко бігти назад, аж дух забивало. Так тривало рівно п’ять хвилин.
За наступні п’ять хвилин Йон встиг усе обміркувати й збагнути. Він зрозумів, чому його друзі лишилися байдужі, і більше не сердився. Але йому захотілося трохи покепкувати з них.
“Вам потрібна невеличка лекція, — думав хлопець, позираючи збоку на Альку, що злегка усміхалася. — Вона вам стане в пригоді. Особливо тобі, моя крале”.
Саме в цей час тераса почала плавко знижуватися. Ось з-за небосхилу показався стрункий силует Головної стартової башти.
Вони наближалися до неї все повільніше й повільніше. Ще двісті, ще сто метрів… Нарешті бильця розімкнулися.
Ані струснувшись, ні стукнувши, тераса опустилася перед брамою, що вела до башти. Всі четверо встали з крісел.
Брама була вже відчинена. Робик сказав:
— Дев’ята година двадцять п’ять хвилин.
— Ходімо, — гукнув Йон і перший побіг до Головної Камери башти. За ним подалися Рої, а останній — стриманий, як йому й належало, Робик.
— Ви вже тут? — мовила Гелена Сого.
— Прилетіли! — вигукнула Чандра Рой, найвродливіша з усіх жінок, яких тільки бачив Йон, мати Алика та Альки.
— Хіба ви забули, що батькам, котрі йдуть на роботу, годиться сказати “до побачення”? — спитав Орм Сого.
То був, звичайно, жарт. Діти ж прийшли рівно за п’ять хвилин до вильоту. А все ж навіть Йон зніяковів, а близнята просто спаленіли.
На помістку стартової башти Головної Камери зібралося шістдесят осіб. Вони поділялися на дві групи по тридцять чоловік, що складали повний екіпаж дослідної станції, відомої під назвою “Першого Розвідника”.
Шістдесят чоловік — наче й небагато. Але яких шістдесят осіб! Троє підлітків ніяк не могли побороти свого збентеження, дарма, що серед тих людей були й їхні батьки.
— Таки встигли! — усміхнувся головний пілот.
Дорослі вже всі були готові до щоденного вильоту: мали на собі сріблясті комбінезони, прозорі шоломи, а в руках тримали лічильники. Перша група, яку вів головний пілот Марім, вишикувалася з лівого боку Камери. Друга, що нею керував заступник головного пілота Орм Сого, зібралася праворуч від виходу.
— Екіпажі готові? — спитав Марім.
— Готові! — відповів Орм Сого.
Тепер можна було прощатися, Йон підбіг до Орма й Гелени, близнята кинулися до своїх батьків, а за якусь мить з обох боків Головної Камери відчинилися бічні двері і в них перші ввійшли обидва пілоти, Марім та Орм. Минуло ще кільканадцять секунд. Гелена й Чандра піднесли руки. Тепер уже ніхто не звертав уваги на трьох дітей, що стояли посередині великої зали. Нарешті й останні члени екіпажу зникли в дверях, що обоє вели до місця вильоту. Стіни за ними зімкнулися, як дві тихі хвилі.