Трансгалантичний розвідник

Брошкевич Ежи

— Ходімо швидко! — покликав Йон своїх друзів. — Батько дозволив нам вийти на поверхню.

— Що? — радісно вигукнули ті.

— Хутчій! — поквапив їх Йон і побіг до виходу. Але не переступив порога, а зупинився й став на голубий квадрат підлоги, що був дном швидкісного ліфта.

— Якщо не будемо ловити гав, — швидко сказав Йон, — то встигнемо побачити їхній старт.

— Нарешті! — зітхнула Алька. — Нарешті побачимо щось справді цікаве.

— Вихідна камеро, ми готові! — наказав ліфтові Йон.

Навколо

них, легенько клацнувши, зімкнулися стіни і віко ліфта. Потім стало тихо. Ліфти були не дуже приємним засобом внутрішнього сполучення. Від швидкої їзди думки завжди плутались, голову наче давило й забивало дух.

Цього разу їзда тривала недовго, якихось кілька секунд. Знову легенько клацнули стіни, і всі четверо опинилися в округлій залі.

Замість стін у тій залі були вбудовані вузькі, високі шафи. Над чотирма дверима вже світилися зелені написи: Алька, Алик, Йон, Робик.

— Будь ласка, — Йон показав на двері. — Заходьте до шаф-гардеробів з вашими Іменами. Автомати одягнуть вас у комбінезони і не випустять, не перевіривши.

Алик з Алькою побігли до своїх шаф. Сам Йон ще з хвилину зачекав. До нього з стелі спустилася срібна “бджола”.

Алька завагалася.

— А чому ти не поспішаєш, Йоне? Що ти там робиш? — спитала вона.

Хлопець усміхнувся.

— Я ж повинен дати докладні вказівки, — відповів він і щось тихенько сказав “бджолі”. Сріблястий мікрофончик піднявся догори, а Йон побіг до своєї шафи.

— Все гаразд! — гукнув він звідти.

Алик уже замкнувся в своєму гардеробі, а коли Йон закінчував коротку розмову з мікрофоном, Алька теж переступила поріг шафи.

Там було майже темно. Делікатні дотики автоматичних рук допомогли набрати потрібної постави: ноги ледь розсунуті, руки підняті догори, голова рівно. За мить зі стелі сплила тиха тінь: то був тонкий і легенький вакуумний комбінезон, що закінчувався кулястим прозорим шоломом.

— Ну, як там? — озвався біля самого Альчиного вуха Йонів голос. — Чуєте мене?

— Так, — озвався голос Алика.

— Так, — шепнула Алька.

— Звісно, чуємо, — мовив Робик.

— Чудово, — сказав Йон. — Зараз почнеться випробування…

В Альчиній шафі замигтіло застережне біле світло. До тіла дівчини щільно приліг комбінезон, ноги їй автомат озув у великі черевики на пласкій заокругленій підошві.

— Чому тут за мене все робить автомат? — спитав сердито Алик. — Наче я немовля.

Хтось засміявся з легеньким почуттям вищості, Алька спершу не збагнула, хто саме.

— Друже мій, — сказав Робик, — приміряти комбінезони — надто делікатна робота як на людські руки.

— Авжеж, — підтвердив Йон. — Хіба ви вперше виходите на поверхню?

Дівчина завагалася:

— В таких умовах… уперше.

— Як це — “в таких умовах”? — здивувався хлопець.

— Та… — неохоче почала Алька.

Алик засміявся і перебив її:

— Моя марнославна сестра соромиться признатися, що досі ми ще ніколи не були на справжній поверхні.

— Розумію, — буркнув Йон.

— Коли ж, нарешті, почнеться те випробування? — сердито спитала Алька.

У шафах-гардеробах загорілися зелені написи: “Випробування закінчено”, і Алька почула загальний регіт. Вона й так була люта, а тут ще Алик, який зразу все переймав, почав теж гиготіти в стилі “тяжко хворої на грип зозулі”.

Як у такому випадку зберегти свою гідність? Хіба що мовчати. Тому Алька й мовчала.

На щастя, хлопці скоро перестали сміятися. Двері шаф відчинилися, і всі четверо знову опинились у перехідній залі.

— Ходіть за мною, — сказав Йон.

За його прикладом Рої та Робик знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.

— Вже? — шепнула Алька.

Йон кивнув головою.

— Ми готові, — мовив він. — На поверхню. Ми готові.

І врешті…

— Ох, — зітхнула Алька.

— Ну-ну, — тільки й вимовив Алик.

У їхніх голосах чувся подив, захоплення і, звісно, легкий острах. Але то й не диво.

Наші герої опинилися на величезній гладенькій площині, яка лисніла тьмяним світлом, такій незвичайно гладенькій, що вона відбивала їхні постаті, наче дзеркало, хоч була й тьмяна.

А над їхніми головами…

А над їхніми головами відкривався оксамитно-чорний, сповнений білих іскор і вкритий млою, неосяжний, безмежний простір Великого Космосу.

Ліфт з ідеальною точністю подався назад. По ньому залишився тільки слід — темний квадрат на тьмяній зеленкуватій площині. Діти взялися за руки й мовчали. Бо навіть для Йона, котрий, як сатурнянин, звик до таких краєвидів, а до того ж іще перед приїздом Роїв кілька разів бував на поверхні корабля-планети, кожен такий вихід був справжнім святом.

— Оце він такий, “Перший Розвідник”? — тихо спитав Алик.

— Так, — відповів Йон.

— І це дорога Десятої Тисячі?

— Еге ж, — знову відповів Йон.

— Увага! — перебив нарешті їхній шепіт Робик. — За хвилину старт космольотів.

— У котрий бік дивитися? — спитав Алик.

— Туди, — вказав Робик, який ніколи не помилявся. Він почав лічити останні секунди: — П’ять, чотири, три, дві, одна. Старт!

З-за круглого обрію поволі випливли два стрункі силуети космольотів, якими вирушали в експедицію ті дослідники і вчені, що хвилину тому прощалися в Головній Камері стартової вежі. Перший космоліт, “Альфу”, вів Марім, другий, “Бету”,— Орм Сого.