Трава нічого не ховає

Нюквист Герд

Сухий голос полковника Лунде тріщав, мов добре змащений кулемет. Але час від часу полковник утрачав нитку розмови.

Його дивакувата сестра не брала в ній участі. Певніше, майже не брала — вона тільки інколи стиха казала коротеньке «так» або «ні», завжди погоджуючись із тим, хто до неї звертався.

Я з великою цікавістю спостерігав за дочкою полковника Лунде. Вона прислуговувала нам, тихо і вправно. А подавши якусь страву, сідала сама й мовчки їла. Я згадав її матір. Та завжди була дамою. І про тоненьку

гінку дівчину можна було сказати те саме — риса, яка в наші дні зустрічається рідко.

Ми не розмовляли, ми провадили бесіду. Про погоду, про вибори і знов про погоду. Вже минув тиждень січня, а ще й досі немає снігу. Може, це й добре для Служби доріг? Ми погодилися, що для Служби доріг без снігу добре.

І весь цей час блакитні очі дівчинки з примулою нишпорили навколо столу.

Я полегшено відітхнув, коли обід скінчився й нам подали каву в бібліотеці.

Бібліотека пасувала до лосячої голови у вестибюлі й до плюшевих меблів у вітальні. Це була оббита шкірою копія англійської бібліотеки на зламі сторіч.

— З цукром і з вершками?

— Дякую, чорної, — відповів я.

— Надворі потеплішало… і захмарилося… мабуть, таки піде сніг…

— Так…

Я пив каву, якої мені налила тоненька дочка полковника Лунде. Побрязкували чашки, ми знову завели мову про Службу доріг.

— Вікторіє! — сказав полковник Лунде.

— Що, тату?..

Вікторія. Отже, її назвали по матері.

— Можеш іти мити посуд. Чемно присядь і скажи доцентові Бакке «на добраніч».

Господи! Дівчині вже років сімнадцять, а їй загадують чемно присісти й сказати «на добраніч». Я чекав, що вона вибухне. Аж ні.

Дівчина підійшла до дверей і обернулась до нас обличчям. Вона була безбожно тоненька, в негарній надто довгій плісованій спідниці й бахматому светрі сірого кольору. На худенькому личку ясніли зелені очі. Вона присіла.

— На Добраніч, доценте Бакке.

Вона вже взялася за клямку дверей. Якби не взялася, я б підвівся й відчинив їй двері — з дитинячого бунту проти проклятої військової дисципліни полковника Лунде. Але не встиг. Я встав, уклонився їй і сказав:

— На добраніч, Вікторіє. Дівчина вражено підвела брови, тоді всміхнулася. Тільки мені. Вона тихо зачинила за собою двері, і я знову сів.

Ми мовчки випили по другій чашці кави.

Раптом без будь-якого попередження полковник Лунде підвівся.

— Ми з панною Лунде повинні йти на засідання правління Товариства аматорів поезії, — сказав він. — Думаю, ви ще посидите з моєю дружиною, доценте Бакке. На добраніч.

Панна Лунде заметушилася.

— Мені… мені треба лише взяти книжки… хвилиночку… я зараз вернуся… вибачте… тільки візьму книжки…

Ми з полковником Лунде чекали стоячи. Люсі сиділа на стільці й мерехтіла своїми блискітками. Вузька сукня зсунулася надто високо над коліньми.

Маленька панна Лунде повернулася з книжками в старомодній квітчастій торбі для шитва.

— На добраніч, — мовила вона.

— На добраніч, панно Лунде.

— На добраніч, — сказала й Люсі, поблискуючи сукнею зі свого старовинного честерфілдського крісла. — До речі, хвилиночку…

Полковник Лунде і його дивакувата сестра обернулися. Я глянув на Люсі — вона всміхалася і була навдивовижу схожа на кішку, що готувалася до стрибка.

— Дзвонив каменяр, — мовила вона. — Просив заплатити йому решту грошей.

Я нічого не зрозумів. її слова прозвучали наче повідомлення з поля битви. «Дзвонив каменяр». Але те повідомлення дивно подіяло на полковника Лунде та його стару сестру.

На обличчі в нього з'явився такий вираз, ніби він скомандував «кроком руш», а солдати натомість стали струнко. Його сестра забігала очима.

Потім він повернувся і вийшов з кімнати. Його дивакувата сестра нечутно вилетіла за ним, мов якийсь химерний сірий кажан.

Люсі сиділа мовчки й тепер скидалася на кішку, яка поїла цілу миску вершків.

— Мені хотілося б знати, чого ти боїшся, Люсі, — сказав я. — Вже на кого там, а на страхопудку ти аж ніяк не скидаєшся. І чого ти запросила мене на цей обід?

Вона всміхнулася. Потім млосно повела плечима і вмостилася зручніше в глибокому кріслі. Мені були знайомі ті жіночі рухи, вони не віщували нічого доброго. Тобто віщували якраз добре, тільки все залежало від того, чиї то були рухи. А Люсі давно вже перестала мені подобатись.

— Ти був колись причетний до вбивства, Мартіне. Я відчув, як у мені підіймається лють.

— Я не був причетний до жодного вбивства, — відповів я. — Убили двох моїх товаришів, це так, але моя «причетність», як ти кажеш, обмежилась тим, що я обидва рази був свідком злочину.

— Якщо я не помиляюся, саме ти викрив убивць?.. Я не мав настрою говорити про це з Люсі.

— Коли ти хочеш, щоб я викрив якесь убивство, то з цього й починай, — мовив я. — Але тобі краще звернутися в поліцію.

Люсі зіщулилася в кріслі.

— Убивство, яке треба викрити, ще не сталося. Поки що. Але воно скоро станеться.

Наче не скидалося на те, щоб Люсі збожеволіла. Я дивився на неї і чув, як шелестить вітер у верховіттях дерев.

— Люсі, якщо це жарт, то дуже невдалий. Я не розумію, про що ти говориш. Може, поясниш мені? І що означали твої слова: «Дзвонив каменяр»?

— Те, що я й сказала, що дзвонив каменяр і просив заплатити йому решту грошей. Він не назвав свого прізвища.

Вона почала м'яти в руці хусточку.

— Я хотіла, щоб ти побачив нас, Мартіне. Роздивився на всю родину в цьому старому будинку, заповненому примарами. Ти знаєш, із ким ми спілкуємось. Із членами правління Товариства аматорів поезії…