Трава нічого не ховає
Шрифт:
— Ти говорила про вбивство, Люсі. Хіба члени правління Товариства аматорів поезії схожі на вбивць?
— Товариство аматорів поезії… ті схибнуті… Ні, вони не схожі на вбивць. Я згадала про них тільки для того, щоб ти зрозумів, яке в мене тут життя. Нудне, одноманітне, зовсім…
— Зовсім не таке, як ти сподівалася, Люсі?
— Певне ж… Дай мені сигарету, Мартіне.
Я дав їй сигарету й підніс запальничку. Уперше за вечір мені стало її шкода. Вона явно вибрала під ялинкою не найкращий пакуночок.
Люсі
— Мабуть, я б звикла до цього. Звикла б навіть до аматорів поезії. Але тепер… Тепер тут діється щось недобре. І розум, і чуття підказує мені, що тут визріває якийсь лихий задум…
— І що ж саме тут діється? — запитав я. Вона глянула мені просто у вічі.
— Мій чоловік щовечора йде з дому.
— Ну й що? — сказав я. — Чого б йому ввечері не пройтися?
— Пройтися?.. — Люсі засміялась. — Знаєш, куди він ходить?
— Куди?
— На цвинтар Вестре. Я знаю, бо одного вечора пішла за ним назирці. Він ходить на могилу своєї дружини.
— Ти його дружина, Люсі.
Якусь мить вона дивилася на мене так, немов забула, про що ми розмовляли.
— На її надгробку немає ніякого напису, — сказала вона. Я знав про це. Про такі речі в місті люблять побалакати.
Як і про все, що не вкладається в узвичаєні рамки.
— Вірніше, на ньому не було ніякого напису, — поправила себе Люсі.
Мені здалося, наче я раптом прокинувся зі сну.
— Прізвища й імені на ньому й далі немає. Але напис є. Як я вже сказала, дзвонив каменяр… він не назвав свого прізвища… й попросив заплатити решту грошей. Мене це зацікавило, і я пішла на цвинтар глянути на надгробок. Знаєш, що там написано?
— Ні, — відповів я.
— «Трава нічого не ховає».
— Не може бути! — вигукнув я. Вона промовчала.
— Не може бути! — ще раз мовив я. — Якесь безглуздя. Це перекручений рядок з вірша Карла Сендберга «Трава», і кінець його звучить так: «Трава ховає все».
Вона здвигнула плечима.
— А там написано так, як я кажу. Та й байдуже, що там написано, «нічого» чи «все». Але мені здається, що до цього доклав рук хтось божевільний… і я боюся. — Вона перестала м'яти хусточку. — Тому я й запросила тебе сюди, Мартіне. Щоб ти побачив нас, відчув настрій у цьому будинку й запам'ятав усе, що я тобі розповіла, на той випадок, коли б зі мною щось сталося.
Я поїхав додому на Гавсфіордсгате й поставив машину в гараж. Потім піднявся ліфтом на п'ятий поверх і зайшов до свого помешкання.
Я приготував собі чарку міцного напою. Але не випив. Я просто сидів і курив сигарету за сигаретою. Наскільки мене зацікавила ця історія? Чи аж настільки, щоб їхати з дому в таку гидотну погоду?
Я почав вимикати світло, лаштуючись спати. Але так і не випив своєї чарки. Надто мене діймала цікавість. Я збагнув, що зараз вийду надвір і поїду на цвинтар. Я спустився в гараж і вивів машину. Тоді рушив у напрямку Фрогнер-парку.
Я залишив машину біля входу в парк.
Місяць уже зійшов, але вітер, що тим часом подужчав, гнав по небу низькі хмари. Я машинально подумав, що, мабуть, скоро піде сніг.
Люсі сказала, що вона боїться. Це мало б справити на мене якесь враження. Але не справило ніякого. Я лише подумав, що вона істеричка. До того ж був цілком певний, що Люсі Лунде не дасть себе скривдити.
Мене вразило інше — напис на надгробку.
Він був цікавий і сам собою. Але щоб полковник Лунде, голова Товариства аматорів поезії, помилився, цитуючи Карла Сендберга, — це вже було занадто.
Я рушив парком у напрямку скульптур Вігелана.
Кам'яні фігури на мості були наче живі.
Я не схильний уявляти собі бозна-що й не боюся темряви. А однаково мені було якось тривожно. Щось моторошне було в тих мертвих кам'яних постатях, які жили своїм дивним нічним життям під зимовим небом. Я мимоволі пішов швидше.
Я поминув «Фонтан» і підійшов до «Моноліту». Він здіймався вгору, немов велетенський стовбур дерева, посадженого для того, щоб воно підтримувало небо.
Виявилося, що цвинтарна брама замкнена. Та мене це не спинило, я переліз через огорожу. Зіскочивши на землю по той бік огорожі, я пішов цвинтарем.
Я знав, де могила пані Лунде. Я був на похороні два роки тому й запам'ятав високий білий надгробок і перед ним мармурового голуба в траві.
Здавалося, білий камінь убирав у себе мерехтливе місячне проміння — він сам полискував блідо-жовтим світлом. Але біля його підніжжя щось лежало. Спершу мені здалося, Що то кілька порожніх паперових мішків, які вітер часом здимає з вантажних машин. Я підійшов ближче.
І побачив, що то була людина.
Коли я був хлопцем, я б нізащо не повірив, що в старої Дивакуватої сестри полковника Лунде є кров. Але я помилився.
У неї була кров — білий мармуровий голуб був так густо залитий нею, що в темряві здавалося, наче він зроблений з чорного мармуру.
Почав іти сніг. Великі сніжинки посипались мов із мішка.
Сніжинки відразу танули на дрібній постаті панни Лунде. Вона лежала скоцюрблена біля самого надгробка — видно, хтось з усієї сили штовхнув її на камінь.
Сніжинки відразу танули й на залитому кров'ю голубові, проте землю вони вже вкрили тонким завоєм.
І тоді, тієї коротенької миті, коли я побачив дрібну постать панни Лунде, кров і густий сніг, мої очі помітили ще щось.