Трава нічого не ховає
Шрифт:
— Так, — відповів я, водночас глянувши на годинник. Було пів на другу, і за вікном у нічній темряві й далі йшов сніг. — Хоч то була не зовсім торба для шитва, я її лише так назвав. Така крамняна торба, що зав'язується двома стрічками. В моєї бабусі…
— Знаю, що ти маєш на увазі, — перебив мене Карл Юрген. — У мене теж були бабусі
— Панна Лунде не тримала там ніякого шитва, — сказав я. — В торбі були книжки. Я вже розповідав тобі. І торба лежала біля надгробка. Але я так квапився, що не взяв її…
Запала коротка мовчанка. Потім
— Я її там не знайшов.
— Як не знайшов? — здивувався я. — Вона лежала біля надгробка…
— її там не було. На добраніч, Мартіне.
— На добраніч, — відповів я.
Виходить, для когось торба панни Лунде була така важлива, що той невідомий «хтось» подався на цвинтар Вестре й забрав її після того, як я поніс панну Лунде, й до того ж, як десь за півгодини туди прибула кримінальна поліція.
Я складав свої книжки в учительській, коли з'явилася секретарка директора і сказала, що мене кличуть до телефону. Мене завжди дратувало, як хтось дзвонив до кабінету директора, в учительській теж був телефон, і кожен, хто хотів поговорити з учителем, міг подзвонити сюди.
Тим «кожним» виявився полковник Лунде.
— Я хочу поговорити з вами, доценте Бакке. Негайно приїздіть.
«Рота, кроком руш!»
— Не можу. Не маю часу, — відповів я.
Мій роздратований голос цілком відповідав моїм почуттям. Я ж бо не підлеглий йому солдат.
— Це що за… — почав він, але зразу замовк. Видно, теж утямив, що я не підлеглий йому солдат. — Вибачте, але справа дуже важлива. Будь ласка, приїдьте до мене.
— А ви б не могли приїхати сюди, полковнику Лунде?
— Ні… я… хотів би поговорити з вами наодинці. Справа дуже важлива, я вже сказав. Мені… мені страшно.
Менше як за добу я вже почув від другого члена родини Лунде, що йому страшно. А я, йолоп, ніколи не міг лишатися байдужим, коли бачив, що комусь страшно. І, мабуть, не так зі співчуття, як з цікавості. Не вельми шляхетна спонука. І через ту свою цікавість я вічно потрапляв у халепу. Тепер, звичайно, мене також чекало те саме, і, як завжди, я не міг нічого передбачити.
Я згаяв десь півгодини, поки доїхав зі школи в Бріскебю до похмурого будинку полковника Лунде на схилі Голменколена.
У центрі міста на вулицях лежав розквашений сніг. Але від Сместада й далі вгору я їхав твердою, по-зимовому білою дорогою.
Полковник Лунде сам відчинив мені двері. І повів до бібліотеки.
— Сідайте, — сказав він. «Вільно!» Я сів.
Він стояв і дивився на мене. Я сидів і дивився на нього. І вражено помітив, що в сухій, рівній, як тичка, постаті вояка з'явилась непевність. А втім, воно й не дивно.
У бібліотеці тхнуло пилом. Я люблю цей запах. У бібліотеці й має тхнути пилом. Це свідчить, що книжками користуються — що їх беруть з полиць і ставлять назад.
— Уночі тут була поліція. Вона забрала наші черевики, — мовив полковник. — Дружині й дочці довелося давати свідчення. Мені самому також довелося давати свідчення.
Видно було, що він обурений.
— Так заведено, полковнику Лунде, а особливо якщо йдеться про замах на життя.
— Замах на життя?..
Він розгубився. Рота вже не виконувала його наказів з належною чіткістю. А тут іще й рапорт, не передбачений статутом.
— Може, вип'єте чарку портвейну, доценте Бакке?
— Ні, дякую. Я не п'ю зранку.
— Так, але…
Він, видно, ще дужче розгубився і став ще більше схожий на цивільного. Нарешті він сів.
— Доценте Бакке, ви сказали про замах на життя. Я не можу в це повірити. Не можу повірити, що хтось хотів би вбити Марту Лунде.
Марта. Я досі не знав її імені. Але воно їй личило. Марта.
Полковник підійшов до шафи і дістав із неї карафку з портвейном. То була кришталева карафка, і я згадав свого діда. Аж дивно, скільки разів протягом цієї доби я згадував своїх діда й бабу.
— Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, як я… Він справді питав у мене дозволу.
— Звичайно, ні, — мовив я.
Полковник налив чарку і трішки надпив із неї. Маленький ковток, який він потім довго смакував.
— Ви, мабуть, здивовані, що я попросив вас прийти, доценте Бакке?
— Ні, — відповів я. — Адже це я знайшов панну Лунде. Але ви сказали, що вам страшно. Щиро казати, за звичайних умов я б не повірив, що вам може бути страшно, але тепер справді бачу, що ви боїтеся.
— Я боюся не того, що ви думаєте, — відповів він. Я зацікавився. Я не знав, що на його погляд, я мав думати.
— Йдеться про мою дочку… — сказав він.
Його слова були такі несподівані, що я мимоволі зробив те, що роблять усі курці: почав шукати сигарети. Вони були в кишені піджака.
— Можна закурити?
— Будь ласка.
Я закурив сигарету. Полковник підсунув мені олов'яну попільничку з трояндами, витисненими по краях.
— Моя дочка була дуже прихильна до своєї тітки… дуже її любила…
— Була? Може, вночі з панною Лунде щось сталося? На мить він згубив нитку розмови, але відразу знайшов її.
— Ні. Я хотів сказати… що моя дочка дуже прихильна до своєї тітки. Вона, як то кажуть, важка дитина. Дочка дуже любила свою матір… і тяжко пережила її смерть… це можна зрозуміти. Вона… вона дуже не хотіла, щоб я брав… свою теперішню дружину…
— Це ж, мабуть, теж можна зрозуміти, пане Лунде?
— Так.
— Чого ж вам страшно?
Він знов надпив із чарки маленький ковток. І глянув на мене. Він явно прикидав, наскільки може покластися на свого новобранця.
— Вікторія поставилася до моєї теперішньої дружини так вороже, що я послав її до школи в Англію. Вона дуже здібна дівчина. Але вона не хотіла вчитися. Зовсім не хотіла. Склала тільки екзамен за реальну школу, але цього замало. Принаймні в наші дні. В мене є до вас прохання, доценте Бакке. Чи не могли б ви оселитися в нас і вчити Вікторію… щоб вона змогла скласти екзамен за гімназію?