Трава нічого не ховає
Шрифт:
З першими двома адресами мені не пощастило. Я питав їх обох те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер, — прикинувся, ніби мені відомо те, чого я насправді не знав. Два перші каменярі подивились на мене, як на божевільного. Я не мав часу щось пояснювати їм, хай вірять, що я справді збожеволів.
Я глянув на третє і останнє прізвище в моєму списку. Т. Серенсен, каменяр, Серкедалсваєн. Якщо й це не він, доведеться знов вивчати телефонний довідник. Мене вже опанував відчай.
Т. Серенсен
Я постукав у двері й зайшов.
Майстерня була тісна й темна. Світло єдиної лампи було спрямоване на камінь, над яким працював майстер.
— Слухаю вас, — мовив він, підвівши очі.
Він був зовсім молодий, з короткозорими очима та з товстими скельцями окулярів. На молодому обличчі проступала глибока втома. Видної не легко було конкурувати з «Ательє кам'яних скульптур при Спілці норвезьких скульпторів».
Я втретє протягом півгодини запитав те саме, вдаючись до способу, відомого з гри в покер:
— Скільки ви отримали за напис на надгробку Вікторії Лунде на цвинтарі Вестре?
Я знайшов того каменяра, якого шукав.
Він став ще блідіший, ніж був, скинув окуляри й провів кісточками пальців по очах. Тоді надяг окуляри і глянув на мене з невдаваним страхом.
— Я не зробив нічого поганого…
— Ні, — відповів я. — Я й не кажу, що ви зробили погане. Я лише питаю, скільки ви отримали за роботу.
— Ви з поліції?
— Ні. Але поліція от-от з'явиться до вас. Може, поліція вважає, що ви в чомусь завинили, я цього не знаю. Але тепер принаймні вам відомо, що поліція прийде, тож ви зможете заздалегідь обміркувати, що їй відповісти.
Майстер сидів, опустивши очі на різець у руках. А я стояв і дивився на його руки. Вони були дужі, тонкі й гарні і не пасували до того ремесла, яке він собі вибрав.
— Може, сядете?
Я озирнувся, шукаючи стільця. Але там були самі камені. Я сів на найближчий із них.
— Що ж мені сказати поліції? — запитав він.
Я витяг сигарети й запропонував йому закурити. Він узяв одну своїми гарними пальцями. Я теж узяв одну, подав йому запальничку, потім прикурив сам.
— Кажіть, що хочете. їхнє діло дізнатися у вас правду. Хочу вам лише нагадати одне: не обов'язково казати те, що може бути використане проти вас.
Видно було, що йому відлягло від серця.
— А ви… який ви маєте до цього стосунок?
— Я й сам не знаю, — мовив я. — Але вчора ввечері хтось пробував убити стару сухеньку даму. Я знайшов її долі біля надгробка Вікторії Лунде.
Сигарета в нього в руці затремтіла.
— Я до цього не…
— Звичайно, — перебив я його. — Я такого і в голові собі не покладав. Та хіба вам подобається, коли хтось робить замах на життя старої жінки?
Він промовчав.
— Скільки ви отримали за роботу?
Він знов не відповів. Сигарета й далі ледь тремтіла в його руці.
— Я вам не ворог, — сказав я. — Гляньте, ось мої права водія. Бачите, Мартін Бакке, кандидат філології. Я до поліції не маю ніякого стосунку.
Він глянув на мою фотокартку, тоді на мене, наче хотів порівняти її з моїм обличчям.
— Мені обіцяли тисячу крон.
— А це не забагато?
— Забагато. Навіть дуже. Тому й я погодився на це замовлення. В мене до нього не лежало серце, а однаково я погодився. В нас така робота, що отримати вигідне замовлення важко. Мені потрібні були гроші…
Тисячу крон. Тепер я знав суму. Але не це було для мене найважливіше. Я спитав про плату, користуючись способом, відомим із гри в покер, способом, який мав пробити панцер каменяра. Це був тільки вступ. Тепер я чекав нагоди, щоб поставити йому друге, справді важливе запитання.
Хвилину ми курили мовчки, нічим не порушуючи цілковитої тиші. Світло лампи падало просто на камінь, ямі він обробляв. Там уже були вибиті три літери: «К р і».
— Що це буде — «Крістіан»? — запитав я.
— Ні, «Крістофер».
Мені треба було поквапитись, поки помічник Карла Юргена не дійшов у списку до прізвища Т. Серенсен. Поквапитись із найважливішим запитанням. Я сподівався, що не злякаю ним майстра.
— Хто вам замовив напис?
Майстер дибився на синювагі клубочки диму, що здіймалися до яскравого світла лампи.
— «Трава нічого не ховає», — проказав він. — Мені здалося, що напис дивний. Але гарний… по-своєму.
Він був цілком спокійний.
— Хто його замовив?
Він глянув мені просто в очі.
— Не знаю.
Я не повірив своїм власний вухам.
— Не знаєте?
— Не знаю. Мені подзвонили по телефону. Чийсь голос запитав, чи не взявся б я вибити напис на надгробку. Я отримав п'ятсот крон. Гроші надійшли поштою… самі гроші, п'ять асигнацій по сотні… просто вкладені в конверт. А ще п'ятсот я мав отримати, коли скінчу роботу. Але я їх не отримав.
Я нічого не розумів.
— Як же ви могли погодитись вибити напис, не знаючи до пуття, чи його справді замовляє родина небіжчиці? — спитав я. А що якби то виявився кепський жарт?
— Мені теж це спало на думку. Відразу спало. А особливо тому, що напис був такий, — такий незвичайний. Тому запитав, з ким маю приємність розмовляти.
Я боявся повірити у своє щастя. З хвилювання в мене зашпигало в потилиці.
— Із ким же ви розмовляли?
— Голос відповів: «Я пані Лунде, мій номер телефону — тридцять два, сімдесят, нуль дев'ять. Можете подзвонити мені, коли перевірите його в довіднику». Я глянув у довідник і знайшов там прізвище полковника Лунде. І номер телефону був тридцять два сімдесят нуль дев'ять. Тому я подзвонив і почув той самий голос.