Третя карта
Шрифт:
МЕХАНІКА МИШАЧОЇ МЕТУШНІ
Про вступ «Нахтігаля» до Львова і про те, що там сталося тридцятого червня, перший повідомив у свою берлінську газету військовий кореспондент Трауб. Замислено дивлячись на чорну мембрану телефону, він спроквола диктував у редакцію із свого номера, прислухаючись до далеких пострілів на вулицях та до швидких кроків патрулів, які раз у раз проходили попід вікнами готелю, зайнятого німецькими офіцерами.
«Сьогодні увечері, — диктував Трауб, — у Львові відбулися збори ста представників українців західних земель. Збори відкрив Стецько. Переказавши присутнім привітання од Бандери, він зачитав акт такого змісту:
«Українська
Слава Степанові Бандері!»
Слідом за Стецьком виступив отець Гриньох, який був духовником «Нахтігаля», і переказав присутнім палке вітання од коменданта легіону Романа Шухевича. Було зачитано наказ Бандери про призначення Ярослава Стецька на голову крайової управи. Отець Сліпий переказав присутнім благословення митрополита Шептицького. Православний отець Полікарп запевнив присутніх, що і східні українці всі як один підуть за великим фюрером Адольфом Гітлером.
На закінчення присутні прийняли привітання Бандері й Шептицькому.
Важко передбачити розвиток дальших подій, якби ця кореспонденція була єдина, потрапивши до Берліна.
Але Бандера, прислухавшись до порад доброго друга Шухевича, надумав випередити події. Саме через це легіонери «Нахтігаля», увірвавшись до радіостанції, підвели до мікрофона диктора, і той під пістолетом після урочистих позивних «Усім, усім, усім!» за три години до того, як Трауб передав свою кореспонденцію до Берліна, зачитав декларацію Бандери.
Звичайно, ні в Москві, ні в Києві, ні в Берліні, ні в Лондоні, ні в Берні не звернули уваги на істеричну заяву невідомого «українського визволителя», гітлерівського «кишенькового квіслінга».
Проте Європа того періоду, окрім сил реальних, включала у себе сили ілюзорні.
До числа таких «держав» належала Словаччина Тіссо і Хорватія Анте Павеліча.
У фарватері нацистської політики йшли фашистські режими в Угорщині, Румунії та Болгарії.
Коли чиновники угорського міністерства закордонних справ почули про проголошення «незалежної України», вони негайно приготували доповідь заступникові міністра закордонних справ.
— Як ти оцінюєш цей факт? — запитав чиновника заступник міністра, походжаючи по величезному кабінету, оздобленому важким мореним дубом.
— Важко, ваше превосходительство, відповісти щось конкретне. На жаль, Берлін доводить до нашого відома далеко не всі свої заплановані заходи.
— Я гадаю, з Бандерою легко буде домовитися про перегляд кордону на нашу користь, зважаючи на нашу спадкоємність стосовно Австро-Угорської монархії. Я вивчив карту: приблизно три тисячі квадратних кілометрів нинішніх українських земель мають одійти до нас. Я поки що твердо не ставлю питання про інші землі, але Буковина й прилеглі райони явно угорські.
— Думаю, що Берлін на це не піде.
— Думати треба після того, як зроблено перший крок.
— У такому разі, першим кроком має бути визнання «самостійної і соборної України».
— Ми підемо на це після того, як ти проведеш перші консультації у Львові.
— Так, але вони підуть на консультації тільки після того, як ми визнаємо їх.
— Хіба серед усіх дипломатичних хитрощів нема такої, котра б дозволила об'єднати обидва ці заходи? Одне слово, роби. Візьми оцю карту. — Заступник міністра торкнув мізинцем велику стару карту з районами України, зафарбованими у яскраво-синє — очевидно, він тільки що зробив це. — Не відкладай на завтра те, що можеш почати сьогодні.
Румунське міністерство закордонних справ зреагувало на повідомлення із Львова майже так само, як і угорське. Завідувач східним відділом так само дістав із шухляди письмового столу карту, так само окреслив райони Буковини, котрі, на його думку, мають увійти до складу Великої Румунії, але олівець для цього він використав яскраво-оранжевий на колір.
Завідувач східного відділу розумів, що Угорщина, «заклятий союзник» по Троїстому Пакту, напевне скликала зараз нараду. Тим-то Бухарест вирішив діяти швидше: запросили німецького посланника і (постійна
— Нами керують почуття історичної справедливості, — зазначив дипломат, вхожий до Антонеску, — і тільки.
— А чи не занадто рано все це? — посміхнувся німецький посланник.
— Чому? В дипломатії, — відповів шеф східного відділу, — небезпечно бути останнім.
Дипломат явно перегинав, і німецький посланник зрозумів це. Але «гнути» не став — не було чого. Слід щадити самолюбство румунського дипломата: він вважає себе за римлянина, представляє не що-небудь, а великий світ латинян у Троїстому союзі. Муссоліні виродився на політикана, ним не володіє велика державна ідея, тож тільки Антонеску й думає про відродження могутньої держави румунів, яка домінуватиме на Чорному морі й контролюватиме протоки, ключ до Середземномор'я. Нехай собі думає. Рано чи пізно румунів буде відтиснуто з узбережжя Чорного моря, яке стане внутрішнім великонімецьким.
— Я зв'яжуся з Берліном, ваше превосходительство, — пообіцяв посланник.
На цьому аудієнція закінчилась. Шеф східного відділу вважав її значною: він «застовпив» Буковину перший.
… У Загребі та Братіславі повідомлення із Львова вивчали ще пильніше, але вже з огляду на причини амбіціозності, маленькі. Маріонеткові держави Хорватії та Словаччини переживали особливий період «самоусвідомлення». Це «самоусвідомлення», ясна річ, не можна було застосовувати до народів, які розуміли, що живуть вони під німецькою окупацією. Таке «державне усвідомлення» слід визначати, як бюрократичне, або, точніше, плутократичне. Маленькі бездарності, хворобливо честолюбні політикани, клянучись національною ідеєю, служили чужоземцям, беззаперечно підкорялися їхнім наказам, старанно організовували «народно-національні волевиявлення» дружби до «Великої Німеччини» і намагалися при цьому якомога швидше й спритніше влаштувати своє життя — зважаючи на невідоме майбутнє: квіслінг, якого привели до влади окупанти, а не він сам прийшов законно, живе з постійним відчуттям невпевненості у завтрашньому дні. Через це ілюзорну «незалежність» бандерівської України розглядали тут на ще нижчому рівні передусім ті, хто розраховував на посольський чин, на одержання відповідного відділу в «міністерствах» закордонних справ, державної безпеки, оборони, торгівлі, транспорту, культури та зв'язку.
Через це реакція режимів Павеліча й Тіссо була дещо повільніша: годилося налагодити «ланцюг інтересів» — той, хто мріяв про погони «надзвичайного міністра й повноважного посла», мав знайти союзників, пояснити їм вигоду свого призначення; цей союзник, у свою чергу, мусив зацікавити тих, хто «націлювався» на новий департамент, і серед трьох-чотирьох десятків плутократів обов'язково повинен був знайтися такий, хто міг би обговорити цю ідею безпосередньо з Тіссо чи з Павелічем.
Проте на відповідно низькому рівні — з секретарями німецьких посольств — це питання попередньо обговорювалося, а секретар, на відміну од посла, думає не про політику, а про себе, про свою продукцію, про те, наскільки оперативно надішле він до Берліна запис розмови з відповідальним чиновником тієї країни, де він акредитований. До того ж у тому повідомленні він, знов-таки дбаючи про свою кар'єру й аж ніяк не про державну політику, багато чого вигадуватиме, приписуватиме собі лаври узнавання та навернення й без того відданого плюгавця, тож унаслідок його повідомлення може опинитися в центрі уваги керівництва східного департаменту міністерства закордонних справ, а тоді повториться та сама історія: чиновник, до якого потрапив цей запис, виявить максимальну оперативність, бо думатиме про те, щоб повернути цю дрібничку собі на користь, маленькі чиновники Ріббентропа полюбляли дипломатичні інтриги і часто повторювали, що «політика починається з дрібниць, які вчасно помічено, правильно оцінено й запущено у потрібному напрямку».