Третя карта
Шрифт:
«За мною нічого нема, — вирішив Штірліц. Мислив він цієї миті, неначе переглядаючи кінохроніку, тільки в пришвидшеному темпі. — Та й потім, коли б за мною щось було, навряд чи стали б дзвонити. Вони прийшли б без дзвінка, безшумно відчинивши двері, як я, ламаючи Діца».
Він потягнувся до трубки, і раптом кров прилила до обличчя, і він відчув, як одразу ж похололи пальці й обважніла потилиця.
«А якщо це пов'язано з Магдою?» Він не встиг навіть відповісти собі, не встиг вирішити, як він вчинить, коли з нею щось сталося, і зразу ж узяв трубку.
— Тут Штірліц.
— А тут Діц, — почув він
— А раніше ви не могли подзвонити?
— Не було чого. Літаків з Берліна ще не висилали.
— Літаків з Берліна? А в чому річ?
— Це не телефонна розмова. Вирушайте до Фохта — це у ваших інтересах. А я візьму Оберлендера й зразу ж буду у Фохта. Мені не хотілося звертатися ні до кого іншого: ви знаєте цього сволоцюгу краще за всіх інших. Домовились?
— Гаразд. Тільки я не розумію, в чому річ.
— Це не телефонна розмова, — повторив Діц радісним голосом, — я зміг довести, хто він є насправді, — і поклав трубку.
Штірліц рвучко підхопився з ліжка, швидко підставив голову під кран. Вода була крижана, і смак її видався Штірліцу забутим, російським.
Одягаючись, він думав про те, що різниця між водою в Берліні і тією, яку пам'ятав з юнацьких років, була разюча: вдома вода була по-справжньому холоднюща, з голубинкою, саме з голубинкою, бо сказати про воду «з голубизною» — не можна, це надто неоковирно. Усе те, що неоковирно, — жалюгідне й безглузде, тому що будь-яка незграбність — у мисленні чи рухах — перш за все силкується зберегти гідність, а постійна увага до власної гідності вироджується у хворобливу підозріливість і зневіру в добро.
«Стривай, — зупинив себе Штірліц. — 3 водою — це я, певно, роблю дурниці. Вода скрізь однакова, ми наділяємо її властивостями фетиша залежно від нашого внутрішнього стану. Та й не потрібно зараз заглиблюватися в емпіреї, хоч я прекрасно розумію, чого я так наполегливо поринаю в них: це я заспокоююся і хитрую сам з собою».
Саме в цей час Гуго Шульц загальмував біля особняка Боден-Граузе — вони поверталися з святкового прийому в люфтваффе, — допоміг Інгрід вийти з «вандерера», провів її до важкої, з чавунними викрутасами хвіртки й сказав:
— Обніміть мене і прикиньтесь п'яною — зараз вони вискочать з-за повороту.
Інгрід піднялася навшпиньки, обняла Шульца, пригорнулась до Нього. Із-за повороту вискочив верткий «опель-капітан», набитий рослими, натренованими помічати все, що нормальній людині помічати було б не слід, гестапівцями, які зосереджено видивлялися; вони побачили тих, за ким стежили; шофер зменшив швидкість, гестапівці завчено зіграли неуважність, а проте фото зробили та й зникли за поворотом.
— Зараз вони повернуться, — зітхнув Гуго, — так що стійте собі й далі біля…
— Потерти потилицю?
— Я не люблю, — відповів Шульц. — Чого ви усміхаєтесь?
— Це я так плачу.
— Курт помер з гідністю… Він мовчав. За нами стежитимуть так само надокучливо ще зо два місяці, а тоді стануть працювати інакше. Усім нам зараз треба продовжувати контакти, світські контакти. Від роботи, від
— Отже, до Кракова мене більше не пошлють?
— А ви там не були, Інгрід. Ви не були там. Ніколи. І нікого не зустрічали.
Інгрід похитала головою.
— Зустрічала, Гуго… Зустрічала… Але ж і Курт зустрічав, а помер із гідністю…
Вона поцілувала Гуго, коли «опель» знову вигулькнув з-за повороту, і, легко відчинивши важку хвіртку, почвалала додому.
… На вулицях, коли він їхав на квартиру до Фохта по безлюдному, світанковому, тихомирному, тривожному Львову, Штірліц побачив, як німецькі солдати зривали жовто-блакитні знамена Бандери і піднімали червоні, з білим колом і чорною свастикою посередині — стяги рейху.
«Це початок бійки між ними, — подумав Штірліц. — Чи ж не так? Чи я забігаю вперед і бажане видаю за дійсне? А чому б і не розпочатися бійці? Армію скеровано в атаку, на тили її не вистачає. Отже, тут буде бій Гіммлера, Бормана й Розенберга. Отже, бійка між бонзами можлива? Чому вчора знамена Бандери поганили все місто і солдати СС ходили спокійно і спокійно обмінювалися гітлерівським вітанням з п'яними від крові оберлендерівськими нахтігалівцями? Чому вчора патрулі були геть усі з «Нахтігаля», а сьогодні жодного бандерівського легіонера немає і тільки чорні на вулицях? Чому Діц подзвонив мені і розмовляв радісним голосом? Чому він насмілився сказати про Фохта як про «сволоцюгу», адже Фохт зараз над ним, він вищий? Ні, це все-таки початок бійки. Але якщо я нав’язую свою волю подіям, що розвиваються самі собою, поза моєю логікою, тоді я можу сильно програти. Діц ладен піти на все заради того, щоб узяти реванш за Олену. Чи ж не так? Мені не можна програвати, бо дуже мало наших людей перебуває зараз у такому становищі, як я. Проте, з другого боку, коли я правий, тоді нам буде дуже важливо мати те, що я хочу одержати. Риск? Риск. Смішно лякати себе риском. Я живу, наче хворий на рак, який знає, що кінець може настати кожної хвилини. Тільки одні панікують, а я сподіваюся».
… Фохт сидів біля телефону, блідий, аж синій, старанно приховуючи од Штірліца тремтіння у пальцях.
«Хтось спрацював раніше за Діца, — зрозумів Штірліц. — Очевидно, армія встигла його попередити. Армія приймає літаки, без їхньої санкції жоден літак, нехай і тричі есесівський, на військовий аеродром не сяде — війна е війна».
Штірліц увімкнув радіо, дочекався, поки нагріються лампи у великому «філіпсі», прослухав перші такти музики, яка дедалі голоснішала, немов силкуючись прорвати тремтливий матер'яний диск приймача, закурив, показав Фохто-ві очима на душник у стіні і неквапно потушив сірник.
Фохт, спершу не розуміючи, глянув на душник, а потім у його очах щось промайнуло, та зразу ж і погасло, і Штірліц зрозумів, чого погасло. «Він не вірить мені. Треба пояснити йому різницю, — вирішив він, — різницю Фохт зрозуміє, він знає по своєму відомству, що це таке — різниця».
— Зараз приїде Діц. Він бере Оберлендера, а тоді заїде по вас, щоб одвезти на аеродром, — тихо промовив Штірліц. — Літаки з Берліна вже вилетіли. Арешти тут почалися? — напівствердно запитав він.