Третя карта
Шрифт:
Допитував його високий есесівець, який миттю змінював усмішку на важку маску гніву. Той, що у цивільному, звертався до нього шанобливо: «Пане Діц». Трушницький врешті згадав: цивільний був секретар Мельника, шустрий Чучкевич; його в бандерівських колах називали Мишеням.
— Слухайте-но, Трушницький, — хапливо заговорив Діц, слиняво зжовуючи чорний тютюн сигарети, — у ваших інтересах сказати нам усю правду. Всю, розумієте?! Якщо ви надумаєте приховати бодай найменшу дрібницю, я накажу розстріляти вас негайно, ясно вам? Іде війна, і в нас немає часу теревені правити!
— Я нічого не розумію.
— У чому він має признатися? — переклав Чучкевич. Адже ви запитували, — він скинув очима на Трушницького, — у чому вам треба признаватися, еге?
— Еге ж, еге ж, — квапливо відповів Трушницький, немов чіпляючись за рятівне коло — за українську мову Чучкевича, який зараз допоможе геть усе пояснити цьому довготелесому гестапівцю.
— Ну, це я вам підкажу, — мовив Чучкевич. — Вам нелегко самому збагнути, в яку паскудну гру вас утягнув Лебідь. Ви художник, ви не про життєву прозу думаєте, ви в емпіреях витаєте, — лагідно, тепер уже неквапливо вів далі він. — Він же утягнув вас у гру, Трушницький. Він вам наказав улаштувати концерт у театрі?
— Так.
Чучкевич сказав Діцу по-німецьки:
— Можна починати записувати, з цим буде просто.
Діц викликав стенографіста, той примостився в куточку, увімкнув яскраву настільну лампу, і Чучкевич присунув свого стільця ближче до угвинченої металевої холодної табуретки, на якій було наказано сидіти Трушницькому, і їхні коліна торкнулися, і Трушницький захотів, щоб цей дотик тривав, бо ця людина була все-таки своя.
— Отож, з приводу концерту, Трушницький. Лебідь просив вас обговорити програму з представниками окупаційної влади?
— Ні.
— Не просив, — повагом повторив Чучкевич, чекаючи, аж поки відповідь Трушницького запише стенографіст.
— Але ж він мав знати, що програма урочистого концерту повинна бути затверджена представниками нової влади? Адже повинен, так?
— Так, — повагом, силкуючись збагнути рятівний зміст у словах Чучкевича, повторив Трушницький. — Звичайно.
— Лебідь сказав, що настановляє вас головним режисером театру?
— Головним диригентом.
— Що?
— Я кажу — головним диригентом.
— Ну, знаєте, різниця невелика.
— Так, невелика, — швидко згодився Трушницький.
— А він мав погодити це питання з новою владою? Як ви гадаєте?
— Мав.
— Він ніколи не казав вам, що треба попросити нову владу настановити німецького директора вашого хору?
— Ні.
— От і виходить, що він хотів стати над новою владою, цей Лебідь? Чи ж не так?
— Я не знаю… Мені здається…
— Ні, зачекайте, — лагідно перебив його Чучкевич, — як же це так — «не знаю»? Така відповідь може видатися нещирою пакові Діцу. Ви все пречудово знаєте, Трушницький. Емпіреї емпіреями, але ж хліб ви їсте земний, а не небесний. Адже ми існуємо тільки через те, що у світі є великий фюрер Адольф Гітлер і його нація. А якщо Лебідь геть усе брав на себе? Якщо він геть усе хотів розв'язувати сам? Тоді як? Адже він хотів розв'язувати сам — так?
— Він самостійний, — згодився Трушницький, відчувши, як у ньому народжується особлива, ляклива догідливість і бажання в усьому йти за Чучкевичем. — Це ви правильно згадали: він справді дуже самостійна
— А може, зарозуміла? — підказав Чучкевич. — Можливо, сказати б точніше — зарозуміла?
— Взагалі-то, звичайно, це було в ньому… Але з приводу нової влади…
— Що з приводу нової влади? Він бодай раз привітав вас так, як усі чесні люди нової Європи вітають одне одного?
— Казав… Це він завжди казав…
— Але частіше він, либонь, казав «хай живе фюрер Степан Бандера», чи ж не так?
— Це так, це правда, він, звичайно, теж казав «хай живе наш фюрер Степан Бандера!»
— Отепер ви й скажіть мені, — зрозумівши остаточно Трушницького, повторив Чучкевич, — намагався Лебідь поставити себе над новою владою? Як на мене, відповідь може бути тільки одна: ствердна. Намагався?
— Не те, щоб намагався, але взагалі це в ньому було… Це заперечувати важко, — відповів Трушницький, ковтнувши важкий клубок, що застряв у горлі. — Я тільки аж тепер починаю розуміти, — додав він, силкуючись усміхнутися, — хіба ж одразу все збагнеш? Це ви цілком правильно сказали: я живу у світі музики, а вона оддаляє людину від земної суєти, вона…
— Стривайте, — обережно перебив його Чучкевич. — Стривайте, мій дорогий. Якщо ми з вами порозумілися на тому, що ви знали про бажання Лебедя стати над новою владою, то постає таке питання: «Кому це вигідно?» Це не може бути вигідно українцям: вони загинуть без нової, німецької, культурної влади, згниють живцем, утопляться в помиях. Кому ж у такому разі вигідно стати над владою?
— Кому? — довірливо, благаючи поглядом про допомогу. Трушницький повторив запитання Чучкевича.
— Ну, а ви як думаєте? Кому?
— Щось у мене голова йде обертом… Та й потім я не можу второпати: мене арештували?
— Це залежить від того, що і як ви відповідатимете, Трушницький, все од вас залежить. Завжди все залежить од людини.
— Але сьогодні ж концерт має бути…
Трушницький подумав із жахом, що вже ніколи він не стане за пюпітр, ніколи, ніколи не почує овацій залу, і йому так стало жаль себе, що він сказав:
— Господи, за віщо все це? У чому моя провина?
— Корисливої причини за вами немає, — впевнено мовив Чучкевич, — усе можна залагодити, тільки треба бути чесним, надзвичайно чесним. Та й не тільки перед паном Діцом або мною, його помічником. Чесним треба бути перед самим собою, Трушницький. Скажіть мені, будь ласка: кому було вигідне бажання Лебедя стати над новою владою? Ворогам нової німецької влади, чи ж не так?
— Ви гадаєте, ворогам?
— А ви як гадаєте? Як ви про це самі гадаєте?
— Хто міг би уявити собі…
— Оце вже інша справа… Уявити собі цього ніхто не міг, ні в кого подібне укластися в голові не могло — тут ви маєте рацію, безперечно. Отже, вам здається, що вчинки Лебедя об'єктивно були на користь ворогам нової влади. Так?
— Тепер мені, звичайно, так здається, але раніш мені це й на думку не спадало.
Чучкевич кинув оком на Діца. Той хитнув головою, Трушницькому дали підписати протокол і вивели до камери. Там він і знепритомнів, коли пан Ладислав, пригортаючи дітей своїх, зайшов до нього, підморгнув порожньою кривавою очницею — око було вибите, звисало на довгій жилці, і мовив: