Третя карта
Шрифт:
Так воно й сталося: доки посланники у Будапешті й Бухаресті складали свої докладні меморандуми, рапорти спритних секретарш із Братіслави й Загреба уже лягли на столи чиновників міністерства закордонних справ.
Люди Ріббентропа зрозуміли: настав час їхнього тріумфу. Їхній удар по апарату Розенберга — новому міністерству (як-не-як конкурент) буде нищівний.
Одночасно співробітники Гіммлера — особливо Річе, ад'ютант Гейдріха, — напружено чекали, коли всі документи надійдуть до міністерства закордонних справ, до Ріббен. — тропа: секретар німецького посольства у Загребі був агентом VI управління РСХА і заздалегідь сповістив Шелленбергові, що розмова про «самостійну Україну» відбулася з директором східноєвропейського відділу міністерства
… Дізнавшись, що всі документи про «незалежну Україну» надійшли до міністерства закордонних справ, ад'ютант Річе доповів про це Гейдріху. Той попередив про все Гіммлера, який збирався на перегляд нового пропагандистського фільму про «криваві злочини більшовиків», підготовленого Геббельсом.» Гіммлер попросив секретаря викликати його до апарата, якщо дзвонитимуть з Вільгельмштрасе.
Ріббентроп подзвонив через сорок хвилин.
Через годину він був у Гіммлера.
Через дві години вони вирушили до фюрера.
(Маленька інтрига, затіяна в середині червня Річе, дала результати: після радіозвернення Стецька про такого непомітного пішака, як Бандера, дізналися вищі чини рейху, котрі раніш про нього й гадки не мали.
Річе точно врахував механіку гітлерівського апарату — його підвищили у званні, бо Гейдріх не міг не оцінити його спритності, оскільки той допоміг бонзам у постійній боротьбі амбіцій).
Гітлер шаленів. Він метався по своєму величезному кабінету, викладеному сірими мармуровими плитами, й вигукував:
— Я починаю відчувати своє безсилля! Мене хочуть посварити з армією! Мене хочуть посварити з нацією! Де, коли, кому і за яких обставин я обіцяв незалежність України, скажіть мені?! Я завжди запевняв, що землі на схід від Одеру й аж до Уралу підлягають колонізації! Ці землі буде віддано німецьким солдатам і колоністам!
Гіммлер зиркнув на Ріббентропа. Той співчутливо зітхнув.
— Мій фюрере, я обурений не менше, ніж ви. Коли я з цього приводу обмінювався думками з рейхсфюрером, він зрозумів моє обурення, але, дійсно, армія в цій справі відіграє другорядну роль. Ідея, як мені здається, виходила з нового міністерства східних територій. Я розумію рейхсміністра Розенберга… Його могли підвести співробітники…
Гіммлер завважив:
— Я згоден із Ріббентропом в усьому, мій фюрере, крім одного — абвер у цьому паскудстві зіграв роль далеко не другорядну. Особлива лінія Канаріса, який рветься до політики, замість того, щоб займатися своїм безпосереднім ділом, давно непокоїть мене…
— Не чіпайте армії, — різко кинув Гітлер. — Зараз не на часі!
— Так, але…
Фюрер повернувся до Шмундта, свого ад'ютанта, білий од люті, з очима, що аж позападали після безсонних ночей:
— Розенберга до мене!
Він провів струнку, рівну спину Шмундта запаленими очима, які здавалися зараз круглими од різких тіней, що оточували їх, і повернувся до Гіммлера й Ріббентропа:
— Гіммлер, по-моєму, вам слід вилетіти до гауляйтера Коха. Він представляє інтереси партії, а не похмурої утопії Розенберга. Українці стріляють у наших солдатів, вони воюють з нами, вони захищають Совєти, а Розенберг казав, що вони підноситимуть нам квіти! Одне слово, дайте там лад! І викликати у Берлін усіх чиновників, які допустили це слов’янське свинство! Винуватців розтоптати!
Бормана не влаштовував блок Гіммлера з Ріббентропом: занадто сильні відомства, представлені такими спритними політиками, могли відтиснути
Тим-то Борман знайшов можливість проінформувати Герінга й Розенберга про обурення фюрера у зв'язку з львівським «свинством».
Герінг і Розенберг зустрілися з Кейтелем: треба було виробити сильну позицію, кінцева мета якої полягала в тому, щоб не дати змоги Гіммлеру стати першим…
ГАННА ПРОКОПЧУК (VI)
Ессен і його співробітники досить швидко оглянули маленький табір — бараки такого самого типу, як і той, де жила Ганна. Побудовано табори було нашвидкуруч, колючий дріт подекуди провис, провід од генераторної станції було дуже помітно — майже тридцять метрів тягнувся він територією зони, підтримуваний громіздкими бетонними балками.
— Зверніть увагу на цю потворність, — попросив Ессен Ганну.
— Я вже думала. Тільки я не розумію призначення цього проводу.
— По ньому проходить струм.
— Навіщо? Освітлення ж від движків на другій половині території.
— Це інший струм, — скривився Ессен, — високої напруги. Продумайте, як його загнати під землю.
— Гаразд.
Усі ці дні в пилюці, у поспіху, безперервних переїздах, серед брязкоту танків, реготу замурзаних солдат із засмаглими під нещадним сонцем обличчями, Ганна дивилася тільки на Ессена, дивилася на нього відданими очима, намагаючись не думати про те, що вони тут роблять і чого вона з ними. Вона знала тільки одне: ця людина одвезе її до Кракова, ця, саме ця людина допоможе їй знайти хлопчиків. Ганна боялася думати про те, що може бути потім, вона намагалася гнати од себе думку, що Ладислав не дозволить їй взяти з собою дітей; вона ладна була навіть попросити Ессена, щоб чоловікові наказали, коли він сам не згодиться поїхати разом із нею, дітьми та з старою. Зрештою він хороший лісовий інженер, він спеціаліст, німці в ньому зацікавлені. Дивлячись на Ессена, Ганна змушувала себе вважати його за якогось стійкого поплавця у темній, шаленій бистрині (її кілька разів возив із собою на риболовлю капітан Моріс Грашан — він загинув під Дюнкерком; очевидно, він серйозно захопився Ганною, бо писав до неї з фронту листи, їй і похоронна прийшла з військового міністерства — така була воля небіжчика. Образ поплавця на коричневій, пінній бистрині, де Грашан ловив рибу, відтоді здавався Ганні якимось символом спокою. Грашан, мабуть, був єдиний чоловік, який не дратував її: він не скаржився на свою першу дружину, не питав у Ганни, чи любить вона його та чи кращий він за інших чоловіків; не пропонував одружуватися, просто дзвонив, цікавився, чи вона вільна, чи нема в неї бажання провести разом день).
Ганна виконувала усе те, що просив її зробити Ессен, виконувала швидко й акуратно, і він встигав перевіряти її роботу, незважаючи на безліч турбот, що звалилися на нього (харчоблоки для таборів треба було перемістити подалі од будинків охорони СС; покрівлі офіцерських котеджів спершу було спроектовано з гофрованого заліза, але штаб обергрупенфюрера Поля попросив негайно змінити розрахунки під черепицю — німці, які відбуватимуть тут службу, мають почувати себе, як на батьківщині, у звичній обстановці; представник рейхслейтера Бормана зобов’язав Кссена передбачити будівництво клубу в комплексі СС — и то ніде буде проводити урочисті мітинги й наради членів НСДАП). Ганнині начерки подобалися Ессену своєю економічністю і витонченістю. Ганна помітила, як в очах інших членів їхньої групи поступово з'являлася одверта неприязнь до неї. Спершу її не помічали, вона була мов чемодан — трохи заважає, займаючи місце, але чемодан він і є чемодан: треба ж возити в ньому речі. Проте поступово її усвідомлювали як людину, що стала ближчою за всіх до шефа, але при цьому як людину чужої крові, іноземного спеціаліста, позбавленого будь-яких прав у рейху.