Три листки за вікном
Шрифт:
– А вам, пане Роно, сни не сняться? – спитав я.
– Навіщо їм снитися, – буркнув Рона. – Чи ж вони мені тра?..
Ми під'їжджали до якогось міста.
– Чи не Могилів це часом? – спитав я.
– Таки Могилів, – мовив Рона. – Дав бог: спокійно відбули ми дорогу.
Перехрестився широким хрестом і, позіхаючи, додав:
– Дощу давно не було…
РОЗДІЛ XVII,
у якому Турчиновський оповідає про свої пригоди в Могилеві
Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове місто, дивне почуття опановує мною. Відчуваю неземний трепет, особливе хвилювання – здається мені, що народився на світ знову, бо знову він переді мною інакший. І вулиці, й будинки, і люди довкола
Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.
– Ти хто такий? – спитав не вельми прихильно.
– Ілля Турчиновський, – відказав я.
– Так уже й Ілля Турчиновський, – перекривив мене регент. – А чого сюди заліз? Базар це тобі?
– Дуже поспівати захотілося, – чесно признався я, відчуваючи, як у мене холоне душа.
– Гадаєш, тобі платитимуть?
– Хіба я прошу плати? – спитав здивовано.
– А що ж просиш, вилупку?
«Вилупок», – мигнуло мені в голові, – хто це мене так називав?»
– Вибачте, – сказав ніяково. – Просто давно не співав, то й зважився.
– Так уже захотілося тобі поспівати? – знову перекривив мене регент.
– Та звісно ж, – сказав я.
– А пива поставиш? – спитав регент уже милосердніше.
– Та я ж..
– Ясно. Скупуєш, лярвий сину, – цей чоловік забув усяку пристойність і лаявсь у божому храмі. – Коли не поставиш пива, не потикайся мені на хори, – сказав загрозливо.
– Гаразд, – мовив я, закусуючи губу, бо співати мені хотілося – Коли тільки ваша ласка, пане регенте…
Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення я не відчув. У голові крутилися неприємні думки – мимоволі їм піддався.
Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі мною, люди дозволяють собі бути грубими
Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичайна, але це значило, що пиво мав би пити і я. Я ж не тільки горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од того і хворий робився.
У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була червона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл не випив би, – очі мені на лоба полізли.
– Чого вирячився? – гукнув весело регент. – Добре мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобі за спів платні?
Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.
– То поручкаємося! – сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.
Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.
– Коли не пригостишся зі мною, – прошепотів зловісним шепотом, – розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.
Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі – малі, щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рідке пасемко. «Ну от, знову те саме, – подумав я тоскно, – раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!»
Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, і мені відразу ж стало млосно – не витримує моя голова трунків. Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в сонячний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають «хміль». Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знемагає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сьогодні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; ні, до дверей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синій тютюновий дим.
– Призволяйся! – сказав регент, дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч і знав, що від того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля, кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд. Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, мугикаючи й помахуючи рукою:
Гей, пий-но, пий-но до мене,Гей, пий-но це зілля зелене,Я одур веселий приношу,Покинеш думок важку ношу,Що мучать тебе, нещасливого…Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.
– Не треба лякатися, – проказала вона, – я зелена грайлива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо так уже мені призначено, гей, таки-так! Я сидів, понуривши голову.