Три таємниці Великого озера

Тисовська Наталя

Молодша сестра придивилася до шофера.

– Буревісник, точно він,- підтвердила Орися.

– Може, покличемо потихеньку? Допоможе нам вибратися…

– І сам засиплеться?

Оксана зітхнула. Все вона чудово усвідомлювала: тільки не подавати вигляду, що знайомі. Але он там, за парканом, свобода, там зовсім інше повітря - свіже, морозяне, веселе, а вони чекають машин на Житомир, на відправний пункт, і щойно їх повантажать у кузов, життя урветься…

Шофер докурив і кинув недопалок. Двері біржі рвучко розчахнулись і ляснули об стіну, мов їх відчиняли з ноги, німецький офіцер швидким кроком наблизився до автівки та стрибнув усередину. Шофер квапливо завів мотор і, озираючись через плече, поїхав із подвір’я заднім ходом.

Коли він на хвилю зупинився біля вартового, то обернув голову - і зустрівся поглядом з Оксаною.

Очі його незворушно ковзнули по сестрах. Машина вивернула й рушила геть.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ЯЗИК ДО КИЄВА ДОВЕДЕ

Паперове безладдя всюди: книжки на поличці, стоси грубих томів на письмовому столі, фоліанти на підлозі, списані круглим почерком сувої заткнуті за монітор комп’ютера, великі зошити на спіралі стирчать із наплічника, блокноти ховаються по кутках. Тільки на підвіконні книжок немає, бо й самого підвіконня - катма. У Буремній Затоці в будинках чомусь не заведені підвіконня, а горщики з квітами здебільшого мешкають на шафках-тумбочках-комодах.

У вузькій кімнаті забракло місця для ліжка, і тому господиня вночі змушена тулитись у спальному мішку просто в стінній шафі. Але й шафа - то не звична шафа, а крихітна комірчина з розсувними дверима, зі скошеною стелею, бо кімната - під самим дахом, де селяться тільки голуби.

Поки я придивлялася до корінців чужомовних книжок, Джеклін унизу, в кухні, чаклувала над чарівним варивом. Спокушена несподіваними ароматами, я зійшла хисткими сходами донизу. Може бути, що бурхлива лава в каструлі задумувалась як суп, але мені мало в те віриться. Якщо це звичайна страва, чому руда зеле- ноока відьма у пряничній хатині, загубленій серед первісних шпилькових лісів, шепоче-примовляє над нею, нюхає, а пробувати не наважується? Раптом зривається з місця, підлітає до вазона з квіткою, що цвіте червоним, обриває кілька листків і вкидає у каструлю. Корінець імбиру, листя базиліку, покручена перчина, паличка цинамону, порошок карі, ложка червоного вина… Жаб’яча кістка, котячий вус, мишачий хвостик, вороняче перо… Булькає, нуртує, клекоче золотава рідина.

Галасливі гості переступили поріг - і відразу ж принишкли. Султана, Петрик і Майкл роззувалися беззвучно, до кухні не зазирали, тільки носи мимовільно обертали на заманливий запах.

У вітальні червоні крісла були застелені оксамитом із золотим шиттям, оранжерейні зарості екзотичних рослин тягнули гілки назустріч, припрошували сідати ближче. Коминок палав. Такого величного коминка ви ніде не побачите: з грубого сірого каменю, зі здоровезною зажерливою пащекою, з чорною кіптявою над отвором, де потріскують дрова, з вічно голодним вогнем.

Але що це за брязкіт долинув із кухні? Глиняні миски розставлені на столі, дерев’яною ложкою завбільшки з шуфлю Джеклін поділила загадкове вариво на всіх присутніх. Брали обережно, прицінювалися.

– Старовинний ірландський рецепт,- пояснила

Джеклін.- А ще я спекла пудинг.

Пудинг дещо схожий на прісну запіканку. Почувалась я так, мовби потрапила до Англії часів Робіна Гуда, на обід до ченця Тука. За спиною в мене світила пластмасовими жовтими очима навічно застигла рись - я так і не змогла погладити пухнасте опудало, і тому рись образилась і тепер мене лякала… Але час скуштувати чаклунську страву.

– Перш ніж занурите ложки в миски, уявіть собі місце, про яке ви написали у своєму оповіданні…

Так, так, вам не вчулося. Обід у Джеклін - не звичайне збіговисько, а вечір ґотичних оповідок. Ми всі мали при собі кілька сторінок, хто друкованих, хто писаних, а я тримала свою історію в голові - паперу не довірила.

Ложка

торкнулася вуст. Обпекла язик - чи то гаряче, чи то гостро. Я ковтнула і не встигла розкуштувати. Друга ложка - і вже можна розрізнити знайомі прянощі. Але чому закрутилось у голові? Вогонь у каміні блимав, тіні грали на обличчях моїх друзів… То окуляри Майкла відблискують - чи забороло лицарського шолома? То оксамитове покривало на кріслі огорнуло Султану - чи серпанок химерного сарі переливається червоними й золотими барвами? Невже Петрик мне дві чорні шаманські кіски, а в них вплетені пір’їни невідомого птаха? Невже руда грива Джеклін піднята вгору, скручена у високу вигадливу зачіску, її підпирає мереживний комір, а у вухах зблискують камінці? Ні, ні, то все мені привиділося, просто такий збіг: палахкотить коминок, Джеклін читає про старий будинок, де ночами привиди зустрічаються у вітальні і п’ють вино…

– Наталю, а ти не хочеш нам почитати своє оповідання? Бо сидиш із до біса загадковим обличчям, погляд блукає по стелі - чи не найкраще свідчення того, що вчора у твоєму підвалі гостювало натхнення?

Хіба можна відмовитися? Тільки читати я не планую.

– Для непосвячених - коротка передісторія. Двадцять четвертого жовтня цього року я з’їхала ліфтом на п’ятий поверх університетської бібліотеки. Кілька коробок із архівом «Просвіти» - то моя майбутня дисертація. Коли я розбирала одну з картонок, до рук мені потрапив стосик аркушів із віршами. Я вирішила дізнатися ім’я автора…

На розчарованих мармизах я уздріла ознаки нудьги. Друзі чекали від мене, певно, страшних оповідок про вурдалаків у стилі Гоголя, про якого тут дехто чував-таки, хоч і пише його ім’я Gogolзамість Hohol, тим самим засвідчуючи, до чиєї культури належить цей видатний земляк мій… Але сьогодні я не була готова до вурдалаків, щезників і опирів, бо таємниця закрутила мене зовсім не така, яку намріяла моя авантюрна натура, але від того ще знадливіша. Я приклала палець до вуст, закликаючи нетерплячих колег зачекати ще хвильку, доки не розповім усієї історії.

– Ви навряд чи знаєте: в Буремній Затоці досі функціонує відділення «Просвіти», створене тут у тридцяті роки двадцятого століття - чи то другою хвилею переселенців а чи нащадками першої.

– Перша хвиля? Друга хвиля?
– перепитала Джеклін.- Скільки ж вас було?

– Чимало: найперша хвиля накотила до Першої світової війни, друга - поміж двома світовими війнами. Третя - повоєнна. Четверта - то вже теперішня… Але менше з тим. Спочатку я побігла в «Просвіту». Уявіть собі знелюднілі вулички старого району, де крамнички давно позачинялися, мешканці навально переїжджають ближче до нового центру, і навіть бідні студенти не хочуть винаймати убогих помешкань. От ув одному з таких будинків, де ще збереглися доторки колись дбайливих рук, і животіє сьогодні «Просвіта». Велика бенкетна зала ще живе, столи застелені білими крохмальними обрусами, на стінах портрети Шевченка, Грушевського та Бандери, сцена запнута важкою синьою завісою, всіяною золотими тризубами…

Султана непомітно позіхнула. Джеклін скубала квітку праворуч од крісла. Майкл, склавши руки на грудях, потай куняв. І тільки Петрик слухав мене уважно.

– Бібліотека просвітянська вже ледве дихає. Наймолодше покоління українців рідної мови не знає, старші люди не читають, бо очі сліпнуть, частину книжок передали в Університет, частину віддали у благодійний фонд… Знаєте, у торговому центрі Форту на другому поверсі книгарня старі книжки продає по «чвертці»? От туди й віддали. Я там, до речі, півкни-гарні вже скупила… Словом, у «Просвіті» звернулась я до старезного вуйка, що бібліотекою опікується. Він довго рився у давніх конторських книгах, бо насправді архів упорядкований і облікований, довго шукав опис тої коробки, на яку я натрапила в Університеті, і нічого не знайшов. Правда, обіцяв іще пошукати і припросив мене заходити за пару тижнів. А між тим…