Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– А скажи-но,- питав мене Майкл дорогою до бібліотеки,- після Тараса Шевченка були й інші видатні українські поети?
– Були, Майкле, ще й як були.
– І школи поезії були?
– Аякже.
– І виходили переклади з української на інші мови світу?
– Й таке подекуди траплялося.
– І літературознавство як наука…
– …розвивалося своїм шляхом, відокремлено від решти світу, зважаючи на політичну ситуацію ХХ-го століття.
– А чому ж ми нічого про це не знаємо?!
На таке пряме запитання я Майклові відповіді
Шановний читач, певно, пам’ятає, що бібліотечний архів розташований був у підвалі, тож у книгосховищі ми з Майклом рішуче викликали ліфт і, тільки-но той привітно розчинив нам двері, ступили всередину й натиснули кнопку «0». Ліфт шухнув донизу, але не встиг добре розігнатися, як із м’яким поштовхом зупинився. Я вдихнула характерний запах старого паперу, який не відчувався так на галасливому першому поверсі.
Самотужки шукати відомості про коробку під інвентарним номером LU1310 - марна справа. Пару років тому в Університеті почалася тотальна комп’ю- теризація. Бібліотека, як завше буває, пасла задніх, але минулого року інформаційна хвиля сягнула і її. Найперше комп’ютеризували облік книжок - пошук, видачу, чергу. Міжбібліотечний абонемент іще працював за звичною схемою: віконечко, у ньому привітна жіночка, якій подається на папері заповнена заявка.
Як виявилося, облік книжкових надходжень теж почали переводити на цифру, і чергова бібліотекарка всадовила нас за комп’ютер та підсунула ближче мишку: мовляв, шукайте. Недовго думаючи я внесла інвентарний номер у поле для пошуку.
«За вашим запитом не знайдено жодного документа». Не може бути! Коробка є, а обліку на неї немає? І це в Університеті?!
Майкл вибрав усі інвентарні номери, які починалися з літер LU, і відсортував їх у зворотному порядку. Я вирячила очі: звітність обривалася на номері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а номер LU1310 відсутній! « Ні долі, ні волі у мене нема…»
Майкл покликав чергову бібліотекарку:
– А чому комп’ютер не показує менших номерів? Дівчина скривилася.
– Відомості з книг обліку в комп’ютер вручну заводяться - тож і не встигли ми зробити все. А який ви номер шукаєте?
Ми поділилися своєю халепою. Бібліотекарка довго сміялась і хитала головою - казус трапився із категорії анекдотичних. Нарешті вона відсміялась і рушила до високих металевих стелажів. Я прокралася за нею - мене завжди вабили старовинні архіви.
На корінці кожної грубезної конторської книги приклеєний був папірець, на якому каліграфічним почерком виведені дві букви. Жадане LU я знайшла раніше від бібліотекарки, рука сама потяглася до книжки, але дівчина вихопила її з полиці у мене перед носом.
– Зараз подивимося,- пробурмотіла вона й понесла книжку до маленького робочого столика, з трьох боків приватно відгородженого: комфортні умови роботи в архіві цінуються понад усе.
Бібліотекарка розгорнула книгу на середині.
– То який номер ви шукаєте?
– Тринадцять-десять.
Дівчина обережно перегортала сторінки, наче аркуші могли
За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.
– А хто має доступ до книг обліку?
– нарешті оговталась я.
Бібліотекарка округлила очі.
– Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!
– Ваша довірливість мене до могили доведе,- пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: - І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?
– Взяти, підійти до мене і зареєструватися.
Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.
– А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?
Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.
Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!
Бібліотекарка піднесла книгу обліку зворотним боком до зчитувального пристрою, й одразу спалахнув екран комп’ютера, висвітивши довгий перелік імен. Я хотіла була встромити цікавого носа в монітор, проте дівчина ввічливо посунула мене плечем і відправила список на друк. За хвилю ми з Майклом видирали одне в одного заповітний аркуш.
– Гляди!
– кричала я.- Тут є той прикольний дядечко, Лео Дан… колишній мер, здається?
– Так, мер… колишній мер…- неуважливо бурмотів Майкл.- Ти дивись! Перед Лео Даном стоїть ім’я Боба Торні!
Хто б міг подумати, що доктор Торні, незабутній першовідкривач рукопису Марка Твена, цікавиться українською старовиною! Хоча ні, заждіть, на видертому аркуші був запис не тільки про нашу коробку під інвентарним номером LU1310 - на кожній сторінці містилося щонайменше півтора десятки різноманітних записів.
Проте хробачок сумніву вже заповз у серце і почав підточувати його зсередини. Боб Торні чотири роки збавив на одну-єдину записку Самюеля Клеменса. А якщо він накинув оком на мою знахідку? Я ж бо плескала язиком направо й наліво - тільки б слухачі знайшлися!… Та хіба ж доктор Торні зможе розшифрувати українські записи? Чи він сподівається спершу привласнити мою знахідку, а потім знайти собі гарного україномовного помічника?…