Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Ярчику, заходь. Давай, давай, годі комизитися! Завтра буде новий день…
І вклякла на порозі. У хаті мене зустрів повний розгардіяш, і посеред цього жахливого безладу сиділа пані Ірина, притискаючи до грудей великий альбом - мабуть, зі старими світлинами.
– Що тут коїться?
– скрикнула я. Пані Ірина насилу здобулася на слово.
– Здається, нас пограбували. Йосип поїхав у поліцію…
– А що зникло?
Пані Ірина безпомічно роззирнулася по хаті.
Не роззуваючись, я злетіла сходами донизу - у свій затишний підвал. Ні, стукало
Яро біг наввипередки зі мною. У кімнаті він миттю заскочив на ліжко й перевернувся догори черевом - чекав, коли я сповню незмінний ритуал чухання животика. Та заки я спустилась у підвал, ноги вже ледве тримали мене, я не могла думати ні про що, тільки про…
Комп’ютер! Мій рідний маленький сіренький ноутбук спокійно стояв собі на столі й тільки упівголоса щось дзижчав собі уві сні. Книжки на полицях обабіч ліжка радісно зустріли мене. Навіть сумка моя у великій вбудованій шафі лишилася незайманою - грабіжник не опустився до підвалу.
Пошкрябавши нарешті Ярчиків пухнастий живіт, я знову видерлася нагору. Пані Ірина сиділа в тій самій позі.
– Що зникло?
– повторила я діловито. Пані Ірина розгублено втупилась у мене.
– Не збагну,- похитала вона головою.- Не збагну. На телевізорі лежали гроші, які ти віддала мені за кімнату, а їх не взяли! Натомість перерили мою коробку з листами!
– Щось забрали?
– Навіть не певна. Мені здається, ніби щезли два листи з України, але, може, я їх сама десь посіяла? То не від родичів листи бути, я могла їх у свою коробку і не складати… А ще… ще кілька фотографій - старих, довоєнних…
У двері хтось рішуче застукав, і зараз-таки в хату ввалилися двійко поліціянтів у великих шестигранних кашкетах. Позаду них дибав припорошений снігом пан Йосип.
– Попрошу всіх підійти до дверей,- скомандувала вже знайома мені детектив Коен. Пані Ірина, притискаючи безцінну коробку до живота, встала з крісла. Густо нафарбована білявка зреагувала миттю: - Попрошу всі речі залишити на місцях!
Інший поліціянт дістав великий нотатник і націлив у мене ручку:
– Ви хто?
– Квартирантка. Студентка Університету.
Я порилась у кишені сумки й показала студентський квиток - пластикову картку, на якій, крім імені та прізвища, ще й красувалася моя усміхнена фізіономія.
Поліціянт одразу ж утратив до мене будь-який інтерес і повернувся до пані Ірини.
– Прошу поінформувати про все, що вам відомо. Коли ви зауважили, що в хаті побував грабіжник? На якій підставі ви зробили такий висновок?…
Скориставшись нагодою, я вислизнула надвір. Конче треба побалакати з Петриком! Але де ж він? Червона машина зникла…
Тільки-но я прочинила двері, як мені поміж ніг майнула сіра тінь - Ярчик теж не дрімав і свій шанс ще трохи погуляти не проґавив.
– Яро, Ярчику!
– покликала я.- Ти де це зібрався поночі? Ой
У відповідь на мої слова з темряви випірнули руді вуха та блискучий чорний ніс вичаклуваного хижого звіра. Я простягнула руку, мовби хотіла почухати поміж вухами велику лобату голову, але долоня моя провалилась у порожнечу.
«Скучила за мною?
– спитав мій знайомець койот.- Вибачай - був я трохи заклопотаний останнім часом».
«А мені твоя порада ой як знадобилася б!
– відповіла я.- Стільки всього трапилось! Он гляди - і сьогодні неприємна приключка…»
«А що таке?»
«Господарів моїх пограбували - і нічого власне матеріального не взяли».
«Чому ж ти дивуєшся?
– нетерпляче крутнув носом койот.- Хіба Майкл не попереджав тебе, що всякому, хто почне ворушити давно минулі справи, загрожує небезпека?»
«І невже ти хочеш, щоб я все кинула на півдорозі?» Койот хитро примружив очі. Кутики його чорненького рота були закручені догори, наче він собі посміхався. Перш ніж заговорити, койот клацнув зубами себе за ногу - ловив знахабнілу блоху.
«Я не раджу тобі кидати справу на півдорозі - я просто застерігаю. Твоє рішення, як учинити».
«А раніше ти мені допомагав!» - вигукнула я.
«О, то ти хочеш послухати ще одну історію? Бачу, тобі припали мої оповідки до вподоби…»
«Усна народна творчість північноамериканських аборигенів не має собі рівних у світі».
Койот пирхнув. Озирнувся до Ярчика й переморгнувся з котом. І зашепотів таємничо:
«Слухай. Зранку над фабрикою лунав дзвоник. Дівчата, які мешкали у великій холодній кімнаті в одноповерховому бараці, зіскакували з ліжок, щоб не запізнитися на роботу…»
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
РІК 1944
Сонячний промінь сковзнув потемнілою луткою і прослизнув крізь добре намиту шибку в сонний барак. Всередині він уздрів кілька рядів двоярусних ліжок, на яких додивлялись останній передранковий найсолодший сон молоденькі дівчата.
Промінь націлився на верхнє ліжко - там легенько зітхала уві сні невеличка кругловида дівчина років двадцятьох із хвостиком; відросле волосся кучерявилося на подушці, а тонка рука з беручкими пальцями лежала повйрх побитої часом і міллю ковдри. Та кволому весняному променеві не стало снаги дістися сплюхи на верхньому ліжку, і він поповз на нижній ярус.
Тут спала худенька дівчина, з обличчя невловимо схожа на свою сусідку з горішнього поверху, але трохи старша. Волосся, рівно обтяте попід вухами, падало їй на чоло, лоскотало, і від цього дівчина морщилася. Промінь зрадів, що міцний сон уже почав утікати від красуні й можна побавитися. Він підповз до обличчя дівчини й торкнувся носа, а тоді вперся гострим кінчиком у заплющену повіку.