Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Звісна річ, найперше Георгія Папакіна цікавили документи з рукописних зібрань Дуніних-Борковських. Але мене безперечно більше цікавили записи про матеріальні цінності - оті незліченні статки, які буцімто надбав за життя чернігівський полковник. Мені значно легше було повірити, що мотивом убивства Ромчика Данильця були гроші, великі гроші…
Джеклін зазирала мені через плече, але, звісна річ, не могла вчитати кириличного шрифту.
– Що там?
Я у двох словах переклала Лінин лист.
– А твоя товаришка не пише, чи нема яких здогадок, де
– Вона не пише,- таємниче відповіла я,- але з іменем Василя Дуніна-Борковського пов’язана одна обитель на Чернігівщині - Успенський монастир на Єлецькій горі. Збудований він ув ХІ столітті князем Святославом Ярославичем. Існує легенда, що у товщі гори під монастирем є широкі підземелля, які нібито почав копати ще Антоній Печерський. Підземні ходи досліджувалися науковцями Київського церковно- археологічного товариства і начебто вивчені досконально, та насправді все не так просто. Людські перекази ніколи не виникають на порожньому місці - отже, є ще й інші, глибші підземелля, і саме там могли бути поховані скарби Дуніних-Борковських…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
ЗАМАХ
Вечоріло. Ще здалеку ми з Петриком побачили попід баром цілу вервечку старих обшарпаних машин - на таких здебільшого роз’їжджали вулицями Буремної Затоки сіроми-студенти. Якби ми здогадалися приїхати хоч на півгодини раніше, ще б мали надію відшукати собі місцинку під стоянку, зараз же всі узбіччя позаймали прудкіші щасливчики.
Петрик переїхав вуличку з кінця в кінець і завернув за ріг. Тут уже було вільніше - кілька парковочних лічильників полювали на чергову жертву. Петрик зарулив під найближчий і заглушив мотор. Я вилізла з машини, випростала затерплі ноги. Мій супутник тим часом вкидав у грізний апарат два «місяці». «Місяцем» - за жовтий колір - у Буремній Затоці називали круглу монетку в один долар.
Лічильник один по одному проковтнув обидва «місяці», а Петрик сердито пробурмотів:
– На власній землі маю платити за стоянку!
Боб Торні вирішив провести свій поетичний вечір саме в барі, хоча мені здавалося, що в Університеті обстановка більше сприяла такому заходу. Тим паче, що просто в центральній будівлі Університету, котра носила гучну назву Аґура (у Давній Греції - ринкова площа, місце зібрань і сходин), містився не менш колоритний бар. Стовідсоткова відвідуваність гарантована, особливо сьогодні - у п’ятницю.
Ми з Петриком повернули за ріг - і зразу опинилися під дверима пивнички «Буз», що в перекладі приблизно означало «Три гички».
– Нам сюди?!
– шарпнула я Петрика за рукав. Мій супутник похитав головою.
– Сюди ти можеш хіба що зайти сама - мені з моєю червоною пикою всередину краще не потикатися.
Я затнулася на ходу.
– Себто?
– Де пиячать білі,- пояснив Петрик рівним
Ми зупинилися під скляними дверима, на яких висіла табличка «Закрита вечірка». Заклад називався
«Ліра» - тільки тепер я збагнула, чому Боб Торні зупинив свій вибір саме на цьому барі.
Ми ввічливо постукали, і з того боку шибки до нас визирнуло суворе обличчя Джеклін. Сьогодні моя товаришка зібрала полум’яні коси в кручений вузол на потилиці і вбрала шовкову сукню. Після незмінних джинсів, спортивних светрів і кросівок я не впізнала цілком нову Джеклін. Петрик же зовсім не розгубився: він простягнув два запрошення, і Джеклін офіційно припросила нас усередину.
На півкруглому підвищенні у глибині зали грали музики. Соліст, який притискав до вуст губну гармоніку, видався мені напрочуд знайомим - примруживши короткозорі очі, я упізнала Майкла. Саме в цей момент Майкл опустив гармоніку та заспівав у мікрофон блюзову композицію.
Голова мені пішла обертом, я відчула себе в центрі неймовірної змови - як на вікопомний Переддень усіх святих, коли наша п’ятірка відвідала старий Форт. Якщо й Султана бере участь у зговорі… Але ж ні: Султана у зеленому сарі сиділа за столиком, виблискуючи незліченними золотими прикрасами. Забачивши нас, вона радісно помахала рукою.
Боб Торні, який засідав неподалік сцени, теж помітив нас і жестом прикликав до себе. Його дружина Софія приязно привіталася. На столику громадилися два стоси новеньких книжок. На книжці значилася ціна - двадцять доларів. Петрик дістав зелену двадцятку й отримав навзамін книжку. Боб із задоволенням підписав томик колишньому студентові, а тепер - колезі-викладачу.
Проковтнувши подив, я полізла в гаманець і дістала дві бузкові десятки. Доктор Торні розгорнув книжку й нерозбірливою рукою начеркав кілька слів. У непевному світлі бару я змогла прочитати хіба власне ім’я. До Боба вже підходили нові гості, і ми підсіли до Султани.
– А у вас завжди так,- не могла я стримати емоцій,- що на презентації друзям книжку не дарують, а продають?
Петрик зачудовано обернувся до мене:
– А звідки ж брати гроші, щоб винайняти цю залу?
Нам піднесли тацю з білим вином, Петрик зняв два бокали - й одразу розрахувався за них. Султана, звісна річ, від вина відмовилася, їй принесли водичку. Щоб не осоромитись остаточно, я розважила за краще не коментувати цей «фуршет власним коштом».
Зала швидко заповнювалася відвідувачами. За сусіднім столиком сидів іще один викладач нашого факультету - Джеклін була таємно в нього закохана. Він заклопотано обклався паперами й щось швидко вимережував у грубому зошиті. У людському галасі та дзвоні музики, оповитий сірими цівками тютюнового диму, він видавався істотою цілком потойбічною. На мить відірвавши голову від писанини, він помітив нас із Султаною та Петриком, неуважливо кивнув і, не чекаючи відповіді, знову схилився над зошитом.