Три таємниці Великого озера

Тисовська Наталя

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

СПАДЩИНА ДУНІНИХ-БОРКОВСЬКИХ

На п’ятницю була запланована знаменна подія - всі студенти-магістри отримали персональні запрошення на презентацію нової поетичної книжки нашого викладача Боба Торні. Нам би й на думку не спало прийти на таку поважну вечірку з порожніми руками! Саме тому у вівторок, коли над Буремною Затокою купчилися

хмари й трусили додолу перший вечірній сніжок - вночі замете-завіє хуртовина!
– незмінна четвірка студентів-магістрів на чолі з молодим викладачем Пітером Анітом зібралася на квартирі у Майкла. Поводився Петрик дивно: наче хотів зі мною секретом поділитися, але обстановка не дозволяла.

Серед нашого голодного студентства Майкл вважався найзаможнішим - щоліта він працював у рятувальній команді на лісових пожежах десь там «на північ від шістдесятої паралелі», поблизу рідного Червоного Озера, й заробляв грубі грошенята. Він винаймав двокімнатне помешкання (двокімнатне за нашими мірками, за мірками Буремної Затоки - квартиру на одну спальню) у підвалі особняка XVIII-го сторіччя - весь центр старого Форту забудований був такими. Коли я вперше потрапила у цей химерний будинок, то була просто заскочена крихітними його кімнатками: який божевільний архітектор вирішив будувати вгору і вглиб, а не вшир на неозорих просторах Буремної Затоки? Найбільше ж мене вразила «кімната для служниці» попід сходами, в яку пролізти можна було хіба що боком. Важко, важко свого часу позбувалися стереотипів британські переселенці!

– Я принесла з собою суничний чай!
– оголосила Джеклін. Ми збадьорились: у сорокаградусний мороз чай був вельми доречним.

Джеклін швидко зорієнтувалась у помешканні, знайшла кухню й уже тихенько собі чаклувала. Майкл звільнив письмовий стіл від стосів книжок і нотатників та приніс п’ять різномастих горняток. Я ж, як завжди, нахилилася над книжками - чорно-червоний товстезний томище привернув мою увагу рідним кириличним шрифтом. «Московські вбивці Бандери перед судом». Мюнхенське видання шістдесят п’ятого року.

– Що це?
– спитала я.

– А, це мені дідо дав почитати,- відмахнувся Майкл,- він чомусь гадає, що я знаю українську. Хо- чеш, подарую?

– Хочу.

Томище перекочував у мою торбу.

Запашний чай просвітлив голову і зігрів серце. До чаю Майкл організував несподівану перекуску - як- не-як у його жилах клекотало кілька літрів італійської крові на додачу до української. До столу він подав червоного домашнього вина і лазанью.

– Налітай,- скомандував Майкл,- бо голодний шлунок мудрих думок не плодить.

Ми приклалися до лазаньї, запиваючи духмяним домашнім вином.

І одразу народилося безліч ідей, як привітати Боба

Торні незабутнім подарунком.

– Ми презентуємо доктору Торні «Набір поета»!
– вигукнула Джеклін.

– І що він включатиме?

– По-перше,- Джеклін відгинала пальці,- Шекспірів глобус. По-друге, Гомерів корабель. По-третє, Дантів вогонь. І по-четверте, Еолову арфу. Чотири стихії - земля, вода, вогонь, повітря - прикличуть поетові натхнення!

– Все-бо ви за душу дбаєте!
– відмахнувся Майкл.- А за тіло хто подбає? Як на мене, то краще би йому пристарали амфору з вином від Омара Хаяма, золоту ліру від Орфея і…

– І від Котляревського,- докинула я,- на тиждень сала з сухарями, барильце з

срібними рублями, муки, пшона, ковбас, коржів…

– Це від кого?
– перепитав Майкл.

– Від одного поета. Українського.

– Ага,- кивнув він. І провадив: - У крайньому разі, вино можна видудлити, золоту ліру загнати на лом…

– А ковбаси любенько собі схом’ячити.

Поки Джеклін педантично записувала ідеї щодо подарунка, на книжковій відкритій поличці я перебирала Майклові скарби: шкільну світлину з випускного класу, на якій до Майклового плеча прихилилася чорнява дівчина, золотий кубок найкращого пловця Червоного Озера такого-то року, сувенірну пляшку екзотичного алкогольного напою з тлустим черв’яком усередині… Око моє прикипіло до гральних карт.

Традиційні козацькі парсуни я не могла би ні з чим сплутати!

– Звідки це в тебе?
– повернулася я до Майкла.

– Карти?
– здивувався він.- То дідові.

Я розкрила коробку й віялом розсипала карти на столі. Поруч випав і папірець. « Роботу над проектом гральних карт Георгій Нарбут розпочав ще наприкінці

1917 року, а завершив навесні-влітку 1918-го (на чирвовому тузі та проекті обгортки до карт фігурує вже напис «Українська держава», тобто вони виконані після проголошення гетьманату)…» Оце так! Я заглибилась у читання - й була винагороджена. « Добір персонажів для королів може дещо здивувати сучасного українця: виновим королем у Нарбута виступає Петро Сагайдачний, чирвовим - Петро Дорошенко, жировим - Іван Мазепа, дзвінковим - наказний гетьман Василь Дунін-Борковський…» Дунін-Борковський! А я зовсім нещодавно чула прізвище Дунін! У контексті… у якому ж контексті?… А, так, так! Про Леоніда Дуніна писала мені Ліна Оверченко. Такий збіг - то просто знак згори.

– А давайте перекинемося!
– запропонував

Майкл.

– Два на два,- заохотила я колег.- Білі проти кольорових.

І я розсадила ошелешених друзів парами: Джеклін і Майкла проти Султани і Петрика,- а сама під шумок засіла за Майклів комп’ютер. Цікавим збігом мені негайно треба було поділитися з Ліною - вона свято вірить у зв’язки між речами й подіями. А якщо так, тоді може виявитися, що ми шукаємо розгадку смерті Ромчика Данильця зовсім не в тому місці…

В інтернетрях я запустила у пошук ім’я Леоніда Дуніна, але у висліді отримала пшик - на цілісіньке світове павутиння знайшовся аж один Леонід Дунін, і той занадто молодий, як на нашого фігуранта. Може, онук? Та ні, якби так, Левко Данилець сам би його знайшов.

Принагідно я поцікавилась і Василем Дуніним- Борковським. Його пошуки дали значно поважніші результати. Але я, звісна річ, зі своєю пристрастю до містики й ґотики, одразу запала на моторошний народний переказ: за життя Василь Андрійович Дунін-Борковський був страшним чоловіком, жадібним до грошей, безжальним до селян. Ширилися чутки, що Дунін-Борковський ніхто як справжнісінький опир! Але смерть приходить і до опирів, і нарешті злого чоловіка поховали. Та вже наступного дня очевидці твердили, що бачили, буцім Дунін-Борковський їхав шестериком вороних коней Красним мостом через ріку Стрижень у товаристві чортів. Коли розкрили могилу й відкинули віко домовини, то побачили зовсім не розкладене тіло, а обличчя опиря було червоне, з виряченими очима…