Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Коли я щойно приїхала в Буремну Затоку і не була знайома з Бачинськими, то першим ділом вирішила навідатись у яку-небудь греко-католицьку церкву. Одна з них знайшлася на південній околиці - треба було лишень перетнути залізничний місток через Кам’янисту річку. Друга розташувалася на Вікторії-Захід - гостро-верхе диво сучасного мистецтва, дуже схоже на київський храм Св. Василія Великого на Львівській площі: гори скла й каміння, а на вершечку пірамідальної бані - хрест. Третя церква - на знелюднілій східній околиці, неподалік «Просвіти». Ця була стара-старезна, дерев’яна, мені навіть здалося, що чимось вона нагадувала
Бачинські належали до парафії на південній околиці, і зараз ми прямували саме туди.
Світло у вікнах кухні, яка прилягала до церкви, ми побачили, тільки коли під’їхали до будівлі мало не впритул. Без стуку я заскочила у бічні двері в прибудівлю й опинилась у великій кімнаті, в самому кінці якої стояли два горизонтальні морозильники, а навколо них крутилися жіночки, що складали на заморозку вже зварені вареники. Пан Йосип за столом завзято місив тісто. Просто в нього над головою висіли портрети Івана-Павла Другого та кардинала Любачівського - кардинал освячував церкву, а папа римський приїжджав із візитом років десять тому.
– Пане Йосипе, мийте руки, вам потрібно повернутися додому.
– Що трапилося?
– Нічого страшного, вже все гаразд, але на вас чекають удома.
Мій господар, високий і жилавий вісімдесятирічний старий, напрочуд меткий і жвавий як на свій вік, помив руки, натягнув куртку та бейсболку й був готовий вирушати. Жіночки в церкві покинули вареники та згоряли від цікавості, але їм доведеться дочекатися неділі - сьогодні нема часу нічого пояснювати.
Вже за десять хвилин ми повернулися додому. Пан Йосип напружено роззирався, побачивши поліцію та сусідів, які скупчилися біля хати. На щастя, «швидка» вже від’їхала.
Один із поліціянтів зустрів нас на порозі й провів пана Йосипа всередину. Ми з Петриком залишилися надворі, щоб не заважати, і потихеньку наблизилися до клуні, де крутилося двійко нових поліціянтів. Я дивилася на їхні вправні руки в ґумових рукавичках, на обладнання у шкіряній валізці, що стояла поруч, і в мене закрадалася певність, що то не простий огляд - працюють експерти-криміналісти. Знемагаючи від цікавості, я підійшла ще ближче й захопила уривок розмови.
– …Посвіти на цю крокву.
– Свічу.
– Бачиш?
– Бачу. Гадаєш, над нею почаклували?
– Безперечно. Подивись, тут усе нове, навіть дерево не встигло потемніти. Як могла тріснути кроква?
– Стривай! Але якщо це був замах, як міг зловмисник бути певен, що хазяйка взагалі серед зими полізе в сарай?
– Бачинські там картоплю тримали…- влізла я.
Я вже підійшла впритул до жовтої стрічки, але полісмен нетерпляче помахав мені рукою: мовляв, забирайся. Розчаровано я змушена була відступити вбік, відчула під ногою щось м’яке - й тишу розітнув відчайдушний тваринний вереск. Зойкнувши, я заточилась і, щоб не впасти, схопилася рукою за райську яблуньку. Сніг посипався мені за комір куртки, погляд же вихопив із темряви два ображені жовті ока.
«Ну просто корова на льоду!
– вигукнув рудий койот, облизуючи травмовану лапу.- Я тепер тиждень шкутильгатиму!»
«Вибач! Я тебе не примітила…»
«Аж такий я непримітний!»
«Вибач,- ще раз мовила я, відступила на крок - і знову ледь не загриміла у сніг, наступивши комусь на лапу. Поряд із койотом у снігу надимала шерсть
Койот пхикнув.
«Я тут мерзнув на морозі, хотів її дочекатися, щоб розповісти дещо, а вона…» - і він демонстративно повернувся, ніби забирається геть.
«Я ж вибачилася!
– гукнула я йому навздогін.- Що ти хотів мені розказати?»
Койот змилостивився, присів на задні лапи й задер писок догори.
«Уяви: табір для переміщених осіб, жахливий побут, сварки і лайки, але трапляються й радісні дні: наприклад, річниця весілля…»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
РІК 1948
Третю річницю весілля Орися Байда святкувала з Осипком у таборі для переміщених осіб. Документ
із міської управи, який засвідчував, що вони офіційно побралися тридцятого травня 1945 року, лежав на видноті, і до нього раз у раз тягнувся дворічний хлопчак, з обличчя - викапана Орися.
Святкували чим було - на кухні щодня готувалися практично одні й ті самі страви з тих харчів, що їх постачала організація УНРА, але сьогодні Осипкові пощастило запопасти кілька пляшок шнапсу, тож настрій був особливо піднесений.
Часом Орисі не вірилося, що може бути така неймовірна свобода - де ні НКВД, ні СС, ні щоденних дзвоників на роботу о сьомій ранку, ні нашивки «OST» на одязі і заборони сідати в трамвай. Вона могла хоч щодня їздити трамваєм уздовж бульвару, де рядочком росли яблуні. У серпні простягни у вікно руку - і зірвеш наливне яблучко. Але плоди ніхто ніколи не рвав - у Німеччині городянам таке просто б не спало на думку!
А ще Орисі не вірилося, що вся ця воля, все це щастя - для неї одної. Що Оксани немає поруч і вже ніколи не буде. За двадцять два роки життя Орися жодного разу не лишалася сама, завжди була вдвох із сестрою, тож перший рік по смерті Оксани минув мов у тумані. Якби не Осипко, вона, либонь, наклала б на себе руки, бо життя на фабриці стало цілком нестерпним: щоденні й щонічні нальоти виснажували так, що дівчата спали на ходу; шкарпетки, які безнастанно плели в’язальні верстати, вже ніхто не вивозив, і ними склад був завалений попід стелю; одного разу бомба поцілила в бомбосховище - загинуло кілька дівчат і німкеня-майстриня…
Та найбільше Орисі муляла клятва, яку вона дала сестрі в лікарні: розшукати сестриного безвісти зниклого нареченого Семена та передати йому Оксанині листи й щоденники. Як, як зможе вона шукати Семена в цьому жахливому гармидері, коли не знаєш, чи ще будеш завтра жива? Господи, скільки ж триватиме це пекло?!.
Пекло закінчилось у квітні 1945-го. Кілька днів Орися з Осипком просиділи в бомбосховищі, бо нагорі велися вуличні бої; одна з дівчат із фабрики, яка наважилася поткнутись нагору, загинула під перехресним вогнем. Пайку хліба, котру видав остарбайтерам комендант табору, перш ніж завести у бомбосховище, вдалося розтягнути на три дні. На четвертий уже не мали що їсти. Лишалося ще відро питної води, й Орися з жахом думала, що буде, коли й води не стане.