Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Орися зграбно увімкнула верстат, виглянула у вікно без шибки. Озирнулася, чи не дивиться майстриня або хтось із німкень, і пальчиком поманила Оксану. Та вдала, мов розправляє заплутану нитку, й обійшла машину кругом. Через сестрине плече кинула погляд у вікно.
– Ось він, бачиш?
Високий і неймовірно худий русявий парубок котив візок із шутером. За мить долинув застрашливий шурхіт і злетіла в небо хмарка пилюки - шутер посипавсь у наполовину засипану вирву.
Парубка гукнули, і він погнав свій візок десь за ріг будівлі.
– Ти знаєш,-
– Це тебе в університеті такому навчили?
– Це світовий досвід учить. Тож перш ніж дати своє благословення, я мушу тебе офіційно застерегти…
Оксана упіймала погляд майстрині й замовкла на півслові.
І тут вчасно застрекотів верстат - обірвалася нитка. Орися кинулася вимикати, а Оксана впала навколішки й почала ловити обірваний край, доки він не заплутався остаточно.
– Ну й ґудз накрутився! Ні, я не збагну, чому нитка коли рветься, так і норовить обкрутитися довкруж валу? Чорт, ми сьогодні знову норму провалимо!
Але норма й без того летіла до бісової мами. Вдруге за один день почався наліт на містечко - дівчата, упевнені, що до вечора вже все буде тихо, навіть не зразу спохопилися, коли завила тривожна сирена. Майстриня розчахнула двері цеху; розуміла, що вишикувати вервечкою своїх підопічних зараз не подужає, навіть якщо надірве голос і натовче кілька пик. Працівниці позалишали увімкненими верстати й повалили до дверей, Орися встигла клацнути важелем аварійного вим- кнення електроенергії - і в цілковитій тиші, яка нагло запала у приміщенні, лунко озвався віддалений гуркіт літаків, які швидко наближалися.
Який божевільний шпигун, думала Оксана, наніс на карту військових об’єктів фабрику, що плела шкарпетки для фронту? Не раз і не два вже важкі черева бомбардувальників нависали над головами остарбайтерів, які б, може, й хотіли вітати авіацію союзників, але за таких умов якось не випадало.
Оксана пропустила молодшу сестру вперед і вибігла з дверей у коридор. Одна по одній захекані дівчата, пригинаючись, вискакували надвір. Гудіння швидко наростало. Оксана наддала ходу, рукою вже взялася за лутку дверей - і тут спіткнулась об швабру, яку зачепила Орися, коли вибігала надвір. Старша сестра гримнулася головою об стіну, аж срібні зірочки затанцювали перед очима.
Може, саме тому вона не почула вибуху, тільки раптом стіна перед очима луснула навпіл і поповзла донизу. Маленький чорний уламок уп’явсь у руку, розтинаючи шкіру. Ударною хвилею Оксану кинуло на підлогу цеху. Просто в лице війнуло жаром - спалахували бобіни ниток і дерево верстатів, і зразу за тим спалахнуло Оксанине волосся - й вона несамовито заволала.
…Отямилася від болю. Пекло все тіло. Спробувала поворухнутися - стало ще гірше. На очах виступили сльози. Оксана кліпнула й розплющила повіки.
Приглушене світло вливалось у кімнату крізь щілину в дверях. Оксана помацала поглядом навколо себе й побачила величезне приміщення, схоже на їхній барак, тільки ліжка тут стояли не у два яруси, а в один. На ліжках, застелених
Зробила спробу ще раз поворухнутися - знову неймовірно запекло. Але рух її помітили - вона відчула, що долоні торкнулося тепле. Оксана скосила очі - й уп’ялася поглядом у розширені зіниці Орисі. Рот сестри розтулявся, мов у риби, але не долинало жодного звуку.
Я контужена, подумала Оксана. Чудовий підсумок життя: обгоріла, контужена, у ворожій країні, з Семеном зв’язок утрачений, у голові паморочиться - жити лишилося недовго. Страшенно хочеться поплакати, але перед сестрою не можна.
– Я… не… чую,- спробувала вимовити Оксана і тільки з реакції сестри збагнула, що це їй вдалося-таки.
Орися відвернулась і нестримно заплакала. Лишень зараз Оксана запримітила довготелесого парубка, який м’явся позаду сестри. Оксана чомусь подумала, що тепер може спокійно померти, бо сестра матиме на кого спертися. Відбираючи одне, життя завжди дає щось навзамін. А що дало життя навзамін їй?
Орися знову заговорила. Оксана усміхнулася нетямущості сестри.
– Напиши,- важко промовила вона, не чуючи самої себе.
Орися лапнула якусь газету, дістала недогризок олівця.
«Як ти почуваєшся?»
– Як корова по теляті.
Високий парубок на ім’я Осипко засміявся - Оксана бачила, як широко розтягнувся його рот, як здригнулися плечі. Молодша сестричка теж усміхнулась. Оксана зробила зусилля й повернула шию. Біль наче на мить відступив.
– Слухай… уважно… Мої щоденники… забереш додому… віддаси Семенові… Обіцяй… що розшукаєш… його!…
Орися миттю перейшла від сміху до сліз.
– Обіцяй!
– наполягала Оксана. Вуста німіли. Не чула власного голосу і боялася, що й сестра не чує чи не може розрізнити слів.
Раптом Орися відвернулася, й Оксана побачила білу постать, яка схилилася над нею. Постать щось сказала до відвідувачів - з недвозначного жесту хвора миттю второпала, що сестру зараз виженуть із палати.
– Обіцяй!
– крикнула вона щосили.
«Я все зроблю»,- прочитала вона по Орисиних губах. Постать у білому вже виштовхувала відвідувачів із проходу. Оксана заплющила очі, а коли знову пролупила їх, біла постать чаклувала над якимсь розчином. За мить вона схилилася над хворою й почала розмотувати і здирати бинт. Оксана зарепетувала - відчуття було, начеб разом із бинтом здирали шкіру.
Біла постать суворо насумрила брови - й раптом роздвоїлася. Одна продовжила розмотувати поплямовані бинти, а друга відділилася, трошки підстрибнула та зависла над землею. Оксана так здивувалася неймовірній метаморфозі, що й не помітила, коли зник біль. Постать же відпливла на кілька кроків, озирнулась і поманила дівчину за собою. Оксана важко звелася на ліктях. Біла постать зауважила її нерішучість і пальчиком показала кудись удалину. Оксана прискалила око, придивилася.
У самому кінці шпитального барака, у міжрядді білих ліжок, стояв Семен.