Три таємниці Великого озера

Тисовська Наталя

Дівчина несвідомо перевернулась на другий бік, але хитрий промінь полоскотав її за вухом. Вона розплющила очі, лягла на спину й підставила променеві лице. Він затанцював на носі, розцяцьковуючи його першими весняними крапочками ластовиння…

Оксана випростала руки з-під ковдри й потяглася. Ліжко зарипіло під нею, і вона принишкла, щоб не збудити решту дівчат у бараці. Але судячи з того, що сонце вже випірнуло на небо, до дзвоника залишилося якихось п’ять хвилин. Дівчата, звиклі пробуджуватися щодня в той самий час, ще перед дзвінком починали вовтузитись у ліжках.

І хоч усі знали, що дзвоник от-от зателенькає, він пролунав,

як завжди, несподівано. Треба було хутко зістрибувати з ліжок, застеляти ковдри, вмиватися холодною водою біля крана. Майстриня, огрядна заклопотана німкеня, вже нетерпляче відчинила двері барака. На ходу застібуючи одяг, заспані дівчата вискакували з величезної спальні та прямували на фабрику.

Фабрика в’язала шкарпетки для солдатів Райху. Щодня - тисячі, десятки тисяч зручних вовняних і бавовняних шкарпеток, щоб солдатські ноги упевнено почувалися на будь-якій землі, куди закине їх доля. Шкарпетки в’язалися здебільшого руками остарбайтерів.

До сніданку залишалося дві години. Оксана та її молодша сестра Орися поквапилися до в’язальної машини і звично зайняли місця по обидва боки. Соталася вовняна нитка, розмірено клацав складний механізм…

Застережливий звук проник у просторе приміщення непомітно; гудіння швидко наростало, заглушуючи стукоти в’язальних верстатів. Вибухнула сирена повітряної тривоги.

– Зупинити машини!
– крикнула майстриня.- Всім вишикуватись і спуститись у підвал!

Дівчата завченими рухами вимикали верстати й шикувалися біля дверей. Коли на фабриці стихло все, крім пронизливого гудіння за вікном, вони вервечкою вийшли надвір, обігнули будівлю фабрики і почали спускатись у темний мурований отвір.

Перші бомби глухо гупнули десь поряд, земля здригнулася. З несподіванки на Оксану напала гикавка. Хай як вона затамовувала подих, хай як стримувалася, нічого не допомагало. Орися нервово хихикнула поруч. Півтемним підвалом - у стелі тьмяніла єдина аварійна лампочка - прокотився напружений смішок. Дівчата прислухалися до розривів снарядів, тихо перемовлялися, загадуючи, чи не впаде бува бомба на біленький охайний будиночок дирекції фабрики, хихотіли й штовхалися. Дебела німкеня-майстриня, цілком бліда, сиділа на ослінчику біля виходу, тяжко вдихала повітря крізь щілину в дверях і раз у раз стирала піт із чола.

Близький вибух луснув, здалося, просто у вухах. Оксана на мить оглухла, тільки бачила, як беззвучно розтуляє рот Орися, як розгублено перезираються інші працівниці фабрики, а німкеня ухопилася за серце й важко навалилась на стіну.

І зразу потому авіаналіт ущух. Німкеня помалу звелася на рівні ноги й відчинила двері. Пронизливо-яскравий ранок сонячно буяв за порогом. Поглухлі остарбайтери вирвалися з підвалу, роззирнулись - і стали як вриті.

Замість подвір’я фабрики зяяла велика вирва. Рвані краї настовбурчилися, мов відкрита рана. У гурті цікавих товаришок Оксана на нетвердих ногах наблизилась і зазирнула всередину. Очі застелила червона запона; Оксана бачила перед собою куций фрагмент людської плоті, який чомусь звисав із краю вирви окремо від решти тіла. В голові змішалися думки, сплутались у щільний клубок. Оксана гнала нав’язливе видіння, а їй марилося, що у відірваному шматку м’яса проступають знайомі риси. І ще рукав - рукав од тої самої гімнастерки, що її вона власноруч спакувала у жовту валізку напередодні того, як Семена мобілізували… Оксана тягнулася до Семенової руки - і ніяк не могла дотягнутися…

Опритомніла

вона вже в бараці. Лежала на ліжку, навкруги нікого не було. Вона повернула голову до вікна. Цікавий ранішній промінь давно загубився в потоці теплого світла, що вливалося крізь шибку. Оксана поворухнулась і відчула, як звело шлунок від голоду. Ну звісна річ, вона примудрилася зімліти ще перед сніданком, турботливі товаришки з дозволу майстрині відправили її назад у барак, а тут - і крихти їстівної катма!

Треба заснути, наказала собі Оксана. Для того, щоб нічого не відчувати, треба перевернутися на лівий бік і заснути. Вона так і вчинила. Але в голову лізли неприємні думки, закривавлена вирва раз у раз зринала перед очима, потім уява малювала мисочку гарячої бруквяної юшки - ріденької, несмачної, вічно пересоленої, але ж здатної заповнити порожнечу в шлунку і втамувати голод бодай на деякий час.

Оксані паморочилось у голові. Думка перескочила на молодшу сестру - колись кругленька як пампушок, Орися за останні кілька місяців вічного безхліб’я вихудала на скіпку. Завше повненькі руки її зробилися тонкими й прозорими, а наполохані очі посуворішали. Як там Орися на фабриці? Навіщо вона відправила мене в барак - нам зараз не можна, ні на хвилю не можна розлучатися! Виживати - разом, і гинути - теж разом!…

Оксана незчулася, як нарешті задрімала коротким неспокійним сном.

Дівчата повернулися в обідню перерву на недовгий перепочинок.

– Сплюхо, вставай!
– поторсала Оксану за плече Орися.- Ми тут тобі таки-и-ий гостинець принесли! Бачиш, Ганьці мама з дому прислала!

Орися посунулась, і до ліжка підійшла синьоока Ганька з довгою селянською косою - в місті вже й забули, що бувають такі довжезні коси. Ганька розповідала, що перед фабрикою працювала у родині німецького бюргера, і господиня завжди допомагала Ганьці мити голову й потім обережно та захоплено чесала її довгу косу.

Ганька поставила на край ліжка кошик і відгорнула край газети. З кошика пахнэло домашнім хлібом. Оксана розширила ніздрі й мимоволі заплющила очі, вдихаючи.

– Мама ще й яйця варені прислала,- загиготіла Ганька,- чисто потовчені!

Вона відщипнула сіруватого хліба та простягнула Оксані. Ах, який то був хліб, який то був хліб!

– Що там на фабриці?
– запитала Оксана, насилу ворочаючи язиком у набитому солодким хлібом роті.

– Шибки повилітали на першому й другому поверхах,- доповіла Орися,- а на третьому, уяви, всі вціліли! То ми весь ранок замітали фабрику й подвір’я, а хлопців із заводу нагнали до нас, щоб вирву у дворі засипали.

Орися хитро зблиснула очима. Оксана миттю про все здогадалася.

– Ну давай, зізнавайся. Хутко, хутко - зараз знову дзвоник на роботу пролунає! Як його кличуть?

– Кличуть його Осипком, зросту він під два метри, сам зі Стрия, до війни вчився на інженера у Львові…

Дзвоник протуркотів на найцікавішому місці. Оксана не впізнала фабрики - у великому приміщенні гуляли протяги, німкені ходили зіщулені, як побиті пси, майстриня раз у раз тяжко видихала та стирала піт із чола. Оксана помітила, що останнім часом ставлення німкень до остарбайтерів кардинально змінилося: дріб’язкова вимогливість і ледь прихована зверхність поступалися місцем насилу стримуваній люті навпіл із якимсь жалюгідним острахом, начеб очікували вони день у день, що господарі з ауслендерами незабаром поміняються місцями.