Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Він, схоже, це миттю збагнув і перейшов на ламану англійську:
– Гарний маєте вигляд!
– він зробив спробу торкнутися мого червоного паризького берета, хвацько насунутого на ліве вухо.
– Дякую,- відповіла я й відсахнулась від аборигена на крок.
– Та я нічого такого,- неслухняним язиком виговорив дядько, ухопив мене за руку й підніс її до вуст. Я розсміялася - напруга спала.
Петрик виринув із кафе, збіг сходами донизу. Дядько упізнав у ньому червоношкірого брата та щось нерозбірливо промуркотів. Я вирізнила тільки одне слово - «меме». Ми попрощалися,
– Що він сказав?
– спитала я, тільки-но в салоні увімкнулася пічка й повіяла мені в обличчя теплом.
– Він подумав, що ти напівкровка. Дав тобі прізвисько - Меме.
– Чому напівкровка? І що таке «меме»?!
– Напівкровка - бо ти дійсно могла би нею бути. І статури ти схожої на наших дівчат, і вилиці високі, й очі карі. А що шкіра зовсім біла й волосся рудувате - так на те й напівкровка!
– А «меме»?
– А «меме» - то через твій берет. Червоноголовий дятел,- захихотів Петрик,- ось яке прізвисько ти отримала. І більше ти не Тисовська, а Меме.
Я набурмосилася. Ото ще! Дятлом прозвали! І хто - людина, яка бачила мене заледве п’ять хвилин! А в Буремній Затоці тепер до мене це прізвисько приклеїться - не відлипне!
– Та ти не ображайся,- Петрик поплескав мене по руці.- Насправді меме - це дуже гарна пташка, і про неї існує багато легенд та оповідок. Меме - то теж одне зі втілень вічного жартівника - трикстера.
Ми саме завернули у вузьку бічну вуличку й зупинилися перед дерев’яною хатою-зрубом. Якщо в центрі селища хати здебільшого побудовані були на сучасний лад, з вікнами, гаражами й скляними дверми - зовсім як у самій Буремній Затоці, то цей старий будинок не мав вікон, і мені одразу пригадалося Петрикове мудрування про те, як добре міркується у цілковитій темряві.
Петрик застукав у дерев’яні двері, і нам назустріч вийшла старша жінка, вдягнена у спортивні штани з відвислими колінами й таку саму непоказну спортивну кофту. І статурою, і з обличчя пані була стовідсотковою оджибве - такі пронизливі очі можна побачити хіба що на знаменитих світлинах Едварда Куртиса. Коли я привіталася до неї, жінка мовчки кивнула і запросила нас усередину.
Вітальня, яка починалась одразу за порогом, вразила мене: уздовж стін тулилися старезні напіврозвалені меблі з темного полірованого дерева і неймовірно обдерта софа, але навпроти софи, на невисокому подіумі, чорнів рідкокристалічний екран велетенських розмірів телевізора - такі у Буремній Затоці коштували щонайменше п’ять тисяч доларів за штуку.
Жінка стишила звук якогось шоу в телевізорі й запропонувала нам сідати. Я притулила зад на розхлябаному стільці, Петрик умостився на тумбочці.
– Ніноше, це Меме,- без крихти вагань представив він мене. І обернувся до мене з поясненням: - «Ніноше» значить сестра моєї матері.
Я нічого не відповіла, бо слова від обурення застрягли у мене в горлянці.
– Ніноше,- вів далі Петрик,- ми з Меме шукаємо Ожавашко. Розкажи мені детально, як вона зникла. Що вона розповідала напередодні?
Замість відповіді ніноше, себто Петрикова
А потім у мене в голові начебто щось клацнуло, й перед очима ясно постала усміхнена фізіономія жвавого дідка Лео Дана - колишнього мера міста.
– Ти думаєш про те, що і я?
– повільно спитала я у Петрика.- Л. Д.- Лео Дан…
– Але ж він старий - із нього пісок сиплеться!
– Ну, не обов’язково він має бути причетним до страшного злочину - може, він свідок! Або просто знає щось таке, що нам також варто було б дізнатися…
Петрикова ніноше тим часом принесла з кухні три фаянсові горнятка, розцяцьковані веселими квіточками, і гарячий чайник. Розлила духмяну золотаву рідину - настояний запах різнотрав’я залоскотав ніздрі. Тут були і м’ята, і меліса, і котик, і журавлина (ягоди якої в Буремній Затоці виростають завбільшки з добрячу вишню), і ще багато такого, що мій нечутливий міський ніс уже й не здатен вирізнити. З горнят парувало; опікаючи вуста і язик, я сьорбнула кислуватого чаю - відьомського зілля.
– Ніноше,- звернувся Петрик до тітки,- що ти ще розкажеш про Ожавашко?
Жінка відставила горнятко і заговорила. І що далі вона розповідала, то менше я що-небудь розуміла.
– Ти знаєш, чим займався батько Ожавашко?
– Ну,- непевно мотнув головою Петрик,- він трохи розповідав…
– Батько Ожавашко отримав своє прізвисько Адизукан не просто так - він усе життя збирав старовинні легенди й оповідки…
– Слово «адизукан»,- квапливо втулив Петрик,- означає «народний переказ».
– На Смарагдовому озері,- вела далі ніноше,- на північ від Гнізда Буревісника, колись було велике поселення. Але з часом молодь перебралась у нашу резервацію, ближче до міста, а хто й зовсім поблукав світами кращої долі шукати, і в поселенні залишилися самі старі люди. Батько Ожавашко кілька років мешкав серед старих людей і збирав перекази. Він же навчався в Університеті, навіть щось там викладав…
– Викладав у нас?
– вигукнула я.
– Атож. Батько Ожавашко розкопав легенду про смарагдову копальню, так захопився нею, що повірив, буцімто копальня насправді існує. І ніхто, ніхто його не міг переконати у протилежному. Він навіть у своїй книжці про смарагдову копальню писав…
У мене в голові знову клацнуло - і я згадала грубенький томик «Легенд койота» авторства такого собі Адизукана. Одкровення розпирало мене, але Петрикова ніноше вже вела далі:
– Коли батько Ожавашко помер, ніхто й не згадував про міфічну смарагдову копальню. А тут кілька місяців тому Ожавашко забігла до мене в гості, та й не сама, а з білим хлопцем. Очі її горіли, й вона, таємниче підсміюючись, сказала, що хоча ніхто й не вірив старому блазню Адизукану, він мав-таки рацію! Про смарагдову копальню збереглися згадки не тільки в легендах, а й у цілком наукових, історичних працях!