Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Я обернулася - Петрик випорпав зі снігу кругле дзеркальце в синьому пластиковому кожушку. Звичайне дівчаче дзеркальце. Але чому Петрик так зосереджено його роздивляється?
– Ти чого?
– прошепотіла я.
Замість відповіді Петрик подмухав на дзеркальце і протер. Воно заблищало. У світлі ліхтаря, який горів над ґанком Лео Дана, я побачила червоний орнамент на синьому кожушку.
І нарешті я все збагнула - Петрик певен, що люстерко належало Ожавашко!
– Ти гадаєш,- промовила я,- його загубила Ожавашко?
– Сто відсотків. Або кинула навмисне - як знак. Як вона кинула шкіряний
– Якщо на папірці Ожавашко справді записала ініціали Лео Дана, якщо вона сюди приходила, то Лео Дан точно знає, куди вона подалася потім! Я дзвоню.
– Або нікуди не подалася зовсім…- наче сам до себе пробурмотів Петрик. Моя рука завмерла над ґудзиком дзвоника.
Петрик відступив від ґанку та втупивсь у вікно по ліву руч. Я перевела погляд. На шибці синіла наліпка з білим написом: «Сигналізація». Будинок на охороні - ще б пак: така поважна кам’яниця! Але чому Петрик так замислено роздивляється цю наліпку? Він же не планує…
– Ні! Ти ж не збираєшся?…
Петрик відступив іще на крок і попрямував уздовж будинку. Перш ніж я спохопилася, його чорне пальто зникло за рогом. Я зістрибнула з ґанку і, навіть не пригинаючись попід високими вікнами, помчала за ним. За рогом я мало не наштовхнулася на Петрикову спину - він завмер за півкроку від вузького горизонтального віконця, що вело кудись у глибокі підвали багатого маєтку.
– Що ти хочеш робити?
– поторсала я за рукав поважного викладача Університету, який вочевидь на хвильку призабув про свій високий статус у суспільстві.- Хата на охороні!
– Зазвичай,- відгукнувся замислено професор Аніт, заправляючи за вуха довгі чорні пасма, що у світлі ліхтарів вилискували червоним,- на підвальні віконця сигналізації не ставлять.
Я хапнула ротом повітря. Тобто як це? Вибірковий захист? Чи охоронні фірми вважають, що в Буремній Затоці всі злочинці такі грубі - просто не пролізуть у довгасте підвальне віконце?
Петрик звів очі догори й затримав погляд на іншому вікні. Я теж глянула туди - вузька вертикальна шибка. Але не така вже й вузька, щоб у неї я, скажімо, не могла пропхати свій тулуб навіть у зимовій пуховій курці.
– В туалетах теж не ставлять сигналізації,- повідомив Петрик.
– Але ж шибка все одно зачинена!
– У тому-бо й справа!
Петрик пересунувся до наступного підвального віконця й легенько буцнув його носаком черевика. Зачинене. Наступне. Теж зачинене.
– Петрику, не дурій!
– намагалась я укоськати авантюриста.- За бортом мінус сорок - хто лишатиме шибки відчиненими?
Петрик методично рухався по периметру будівлі, торгаючи вікна. На задній двір виходила величезна скляна веранда - десь у глибинах дому слабенько пробивалося світло. Мені причулося, що долинає звук увімкненого телевізора - вдома точно хтось був. Боже, що я тут роблю і де мої речі?!
Ми ще раз повернули за ріг - тут двері вели до гаража. Петрик поторсав ручку - замок надійно замкнений. Поруч
Вмить я опинилася поруч. Петрикова наполегливість була винагороджена - віконце ледь відхилене.
Але як ми зможемо відчинити його, якщо воно закріплене під таким кутом? В Буремній Затоці вікна в старих будинках їздили праворуч-ліворуч, як двері в купе, але в нових відхилялися назовні. Проте для цього треба було крутити спеціальну ручку, і стулка на кріпленні потроху повзла вперед.
– Далі що?
– спитала я саркастично.
– А далі дуже просто.
Петрик глибше просунув руку всередину й щось там полапав. Зігнувшись у три погибелі, він довго навпомацки вовтузився, а тоді вчулося легеньке клацання, і шибка обвисла, притискаючи Петрикове зап’ястя. Злодій стиха охнув, і я миттю підхопила раму і знову відхилила вгору.
– Що ти вдіяв?
– Ти ж не гадала,- відповів Петрик питанням на питання,- що рама закріплена намертво?
Чи варто зізнаватися - саме так я і гадала? Особливо після того, як в одному готелі була виявила, що вікна в кімнатах узагалі не відчиняються - автоматична система кондиціювання дозволяла значно зекономити на віконній фурнітурі.
Петрик пошукав очима навкруги й помітив попід сходами, що вели на веранду, дерев’яну скриню з піском, щоб посипати обледенілі доріжки. Хекаючи від натуги, він допхав скриню до віконця й підпер стулку. Хвилина розплати неминуче наближалася - зараз професор Аніт сам запропонує мені незаконне проникнення, причому тоді, коли господар напевне вдома!
Ногами вперед Петрик мовчки проліз у вікно, трошки повисів на руках, вивертаючи голову так, щоб роздивитися темну кімнату десь під собою, і нарешті відпустив долоні. Підошви черевиків майже не гупнули - вікно виявилося невисоким.
Я крутилася, як вуж на пательні: лізти за ним - чи чатувати знадвору? Мудра половина мене валувала: тільки знадвору, чати - це теж украй важливо й небезпечно! Та авантюрна половина вже пхала ногу в отвір, і за мить я приземлилася поряд із Петриком.
Першої секунди від суцільної темряви, в яку ми провалились, у мене задзвеніло у вухах і закрутилось у голові. Хотілося широко розплющити очі, але вони й так уже вилазили з орбіт. Проте за хвилю зіниці трошки призвичаїлись, і я помітила, що знадвору пробивається сіреньке світло. Обриси предметів окреслились у мороці.
Попереду і трохи праворуч темніло якесь дерево. Я протерла очі - це ж будинок, а не ліс! Та щойно ми з Петриком навдибки наблизились, я збагнула, що Лео Дан уже приготував різдвяну ялинку - невисоке штучне деревце з м’якими гілочками. Ялинка зашаруділа від доторку, і я відскочила, мов ужалена. Серце калатало десь у горлі, а в п’яти вдарила колюча хвиля - душа втікала у протилежний серцю бік.
Зрештою калатання серця втишилось, і тоді згори пробився звук телевізора - увітальні хтось дивився розважальну програму, за кадром раз у раз вибухав по- становочний регіт. Перед нами чорніло провалля неозорого приміщення, десь далеко попереду бухав і дзижчав газовий опалювач, а ліворуч на тлі світлої стіни чорніло кілька прорізів без дверей - ходи у невідомі кімнатки.