Три таємниці Великого озера
Шрифт:
«Привіт»,- мовила я.
«Привіт,- відказав койот.- Упоралася з загадкою?»
«Майже. Поліція дуже вчасно нагодилася - було б нам із Петриком без неї непереливки. До речі,- сяйнула мені нагла думка,- а хто повідомив поліцію?»
Койот тяжко зітхнув і відвернув писок. У хитрому чорному оці зблиснула іскорка.
«Хіба ж міг я,- усміхнувся койот, від чого чорна стрічечка його рота закрутилася на кінчиках догори,- лишити тебе напризволяще? Ярчик мені б цього не подарував».
Із темряви виступив блакитний кіт - я тільки охнула. Ми ж мешкаємо на тому кінці
«Ярку!
– вигукнула я.- Та як ти!…»
«Ну-ну, не свари його,- підняв лапу койот.- Краще скажи мені: до якого місця ти встигла докопатись у своєму розслідуванні?»
«Лео Дан,- почала я,- це Леонід Дунін. Із роду Дуніних-Борковських, який дав Україні видатного козацького полковника. Під час війни Дунін входив у підпільну боївку, але зрадив побратимів…»
«Це все лежить на поверхні,- хитнув головою койот, і його вушка смішно стрибнули.- Я розповім тобі історію однієї зради - і тоді ти збагнеш, що ніколи не можна робити поквапливих висновків. Уяви собі: раннє спекотне літо. На суничних кущиках саме почали наливатися червоним ягоди…»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
РІК 1949
Перелесник вдихнув п’янкий літній запах. На суничних кущиках саме починали наливатися червоним ягоди. Пташка тьохкала зовсім поряд, але Перелесник, міський мешканець з діда-прадіда, не розрізняв лісових мешканців, тільки часом, забачивши пістряву пташку з синіми крильцями й довгастим хвостом, застигав зачаровано, не в змозі відвести від такої краси погляду.
Ця зима була такою тяжкою, як ще жодна зима з тих, що він перебув по криївках. Чи не щотижня долинали страшні звістки про «всипаний» бункер, чергову облаву, зради під тортурами, провокації, масові арешти й вивезення людей. Іноді Перелесникові нестерпно кортіло вилізти з бункера, прокрастися до найближчого села, нагло налетіти на МҐБ, постріляти стількох, скількох зможе,- і нарешті закінчити це нестерпне буття. Щоб не бачити, не чути, не прокручувати щодня й щохвилини в голові те саме. Він іще ніколи не почувався таким безсилим і непотрібним.
Але навесні блокади зняли, тільки час до часу наскакували з облавами війська МҐБ, арештовували, хто трапить під руку. Навесні провідник Сокіл наказав виходити з села в ліс. У лісі Перелесникові зробилося навіть легше на душі - розсіялася вічна тривога, що через нього постійно висять на волосині чужі, цивільні і, по суті, не причетні до цієї затяжної війни люди. Ночами провідник ходив до села, тримав зв’язок і добував харчі. Вони ж із Буревісником навпереміну вили з нудьги до вовків, які озивалися до них із лісових нетрів.
Здавалося, Перелесник і забув, що провідник Сокіл був колись хлопчиком-горобчиком Левком Данильцем, безнадійно закоханим в Оксану Байду, старшу Орисину сестру. Сокіл змінився до невпізнанності: з того самого дня, коли сестри Байди зникли безвісти,
Перелесник забув, що й Буревісник колись був звичайним собі студентом Ромком Шолуденком із вічно запаленими, червоними від ненастанного читання очима. Буревісник зробився мовчазним і наполоханим, здригався на кожен несподіваний звук і, що найгірше, анічогісінько не читав. Навіть Сокіл не міг його ні вмовити, ні змусити передрукувати якусь відозву - Роман робився кам’яним і, ввижалося, нічого просто не чув довкола себе.
Перелесник, здавалось, забув і своє власне ім’я Леонід, за яке при народженні побилися не на життя, а на смерть його мама з татом, котрим на той час заледве минуло по вісімнадцять років: мама хотіла синочка Олександра, а батько, нащадок бічної якоїсь гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських, неодмінно бажав наректи сина на честь знаменитого прадіда Василем. Зі злості назвали ні нашим, ні вашим - Льончиком. І так він змалечку незлюбив це ім’я, що волів би до кінця життя зоставатися Перелесником.
До кінця життя… Судячи з того, що коїлося наокруж, зовсім близько не те що кінець життя, а й кінець світу.
На початку літа, разом зі страшною спекою, прийшов повітовий СБ, вусань-львів’янин. Сказав, що більше не має зв’язку, що треба пробиратися на Станіславівщину. Сокіл довго сидів мовчки, а ввечері прокрався у село. Повернувся під ранок, проспав чотири години як убитий, а по сніданку промовив:
– Будемо вибиратися за кордон.
– Ти ж не знаєш Карпат!
– вигукнув Перелесник вражено. Роман-Буревісник відмовчувався.
– Ми й цих лісів не знали,- спокійно відказав Левко-Сокіл.- Якби десять років тому тобі показали твоє теперішнє життя, ти би повірив, що здатен змінитись аж так? Ти би повірив, що межі людському терпінню немає, і скільки б не гнула нас доля…
– Бог,- глухо кинув Буревісник. Льончик здригнувся на таке блюзнірство, але Сокіл спокійно продовжив:
– …ми гнутимемося нижче й нижче, і терпітимемо, і пристосовуватимемось, і боротимемося за кожну хвилину життя. Але зрештою навіть верба ламається…
Перелесникові рвалося з язика: чого це раптом ми маємо зламатися? Адже навіть під тортурами ламаються далеко не всі! Та Сокіл мовби прочитав його думки:
– Не варто спокушати долю й перевіряти себе на міцність. По той бік кордону люди теж не сидять склавши руки. Так, то зовсім інші методи боротьби, і хтозна, які з них дієвіші…
Мельниківці отримали наказ вийти з Краю ще напередодні війни. Бандерівці залишалися для збройного опору окупантам. Перелесникові, недоученому студентові-киянинові й колишньому комсомольцеві, не збагнути ніколи внутрішніх суперечностей двох крил ОУН, не варто й замислюватися, бо тоді миттю зринає в пам’яті примовка про трьох українців, поміж яких два гетьмани, і байдуже стає не те до боротьби, а й до життя.