Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Я втупилась у пані Ірину. Потім перевела погляд на світлини, які так і лежали на столі. Ось сама пані Ірина. Ось її старша сестра. Дві сестри. Остарбайтери. Вивезені з України в сорок третьому році. Саме тоді ж, як оповідала онука Левка Данильця, зникли безвісти сестри… сестри Байди?!
– Пані Ірино,- хрипко запитала я, відкладаючи виделку й ніж,- а як вас називали у юності? Яке у вас було домашнє ім’я?
– Орися.
– А я був Осипком,- загиготів мій господар.- Хіба міг тоді подумати, що на старість мене називатимуть паном Бачинським? Мене, сільського хлопа!
– А чого це,- вступилася
– Орися…- пробурмотіла я й викрикнула: - А прізвище? Яке дівоче прізвище?
– Байда. Орися Байда.
« У Цареграді на риночку п’є Байда мед-горілочку…» Орися Байда. О. Байда… То я її розшукала? Вона жива?!
Я вискочила з-за столу як пришкварена. Гості, які й так уже півгодини сиділи мовчки з роззявленими ротами та слухали неймовірну кримінальну історію, котра, виявляється, чинилася просто у них під носом, а вони - ні сном ні духом, усі одностайно провели мене ошелешеними поглядами. Застигли з ножами й виделками в руках і чекали мого повернення - відмерли, тільки коли я знову видряпалася зі свого підземелля на світ Божий і переступила поріг великої хазяйської кухні.
В руках я мала ксерокс бібліотечних аркушів із віршами та сторіночку з журналу «Радянська Україна». Все це я поклала перед пані Іриною-Орисею.
– Впізнаєте?
Моя господиня на мить завмерла, а тоді маленькими спрацьованими долонями взяла аркуші й почала їх повільно перебирати. Я дивилася на її обличчя - вона пробігала рядки очима, і вуста її ворушилися, бо вуста впізнавали текст раніше, ніж очі встигали прочитати. Світ навкруги завмер на одну нескінченно довгу мить, і ніхто не смів потривожити її.
Коли пані Ірина відірвала погляд від аркушів, в очах її стояли сльози. Вона квапливо шморгнула носом і висякалась у серветку.
– Це ваше?
– тихо запитала я.
– Наше,- відповіла моя господиня.- Ми з Йосипом привезли з Німеччини всі папери, хоча я усвідомлювала, що дедалі складніше буде переправити їх в Україну…
– Для чого в Україну? Якщо це ваше особисте?
– Ну, я ж обіцяла сестрі віддати все Семенові, коли закінчиться війна й він повернеться…
У мене голова йшла обертом. Який Семен? Навіщо передавати? І якщо моя господиня - таємнича О. Байда, то чому її ніхто не міг розшукати? І невже вона більше нічого ніколи не писала? Переселилась у Буремну Затоку - і як відрізало?
Пані Ірина уважно подивилася на мене крізь скельця великих окулярів, пригладила коротко підстрижене сиве волосся й промовила:
– Моя старша сестра Оксана,- вона вказала на спільну світлину двох сестричок,- мала нареченого - Семена. Його забрали до війська у переддень війни, і відтоді ми не отримали від нього жодної звістки… Пам’ятаєш, я тобі розповідала, як ми в Німеччині працювали на фабриці, був наліт, і сестра моя сильно попеклася? Вона померла в лікарні. А перед тим взяла з мене слово, що я заберу всі її папери й передам Семенові…
– То поетка О. Байда - це ваша сестра Оксана?!
– Так! А ти подумала,- вона усміхнено глянула на мене, й сльози в її очах висохли,- що то я сама?
Пані Ірина дзвінко, зовсім по-молодечому розреготалася. Гості, які ні чорта не розуміли з нашої плутаної
Я гоготала разом з усіма, а в голові тривала напружена робота думки. Сестри Байди опиняються в Німеччині в сорок третьому році. Роман Шолуденко на псевдо Буревісник бачить сестер на біржі. Він же, Роман Шолуденко, теперішній Лео Дан, тікає з України аж у сорок дев’ятому, коли гине Леонід Дунін із роду Дуніних-Борковських, а Левка Данильця заарештовують. То чому за шість років із сорок третього по сорок дев’ятий Буревісник так і не розповів товаришам, що насправді сталося з сестрами Байдами, коли вони зникли безвісти?
– Пані Ірино,- мовила я,- Левко Данилець кілька років розшукував вас із сестрою. А по його смерті онук Ромчик, названий так, до речі, на честь зрадника Шолуденка, теж приїхав сюди шукати вас - хотів виправдати діда. Коли буде суд,- я важко подивилася на господиню,- сподіваюся, ви не заступатиметеся за Лео Дана.
Пані Ірина мовчала. Я відвела очі до вікна, крізь яке проглядала пласка верхівка Гнізда Буревісника. Саме тут, біля гнізда великого міфічного птаха, ми знайшли українського Буревісника. І він виявився зрадником. Спершу мимовільним, але одна слабкість тягне за собою іншу, поступово стирається чітка межа між праведним і неправедним, і наступний крок - свідомий злочин.
Гості повернулися до тарілок. Ми випили за здоров’я всіх присутніх, потім за відомого всьому заокеанському світові «Будьмо!» і ще третю чарку за розкриту таємницю.
– Пані Ірино,- знову запитала я, дожовуючи ніжний шматок печені. На великому тарелі вже не лишалося ні крихти - гості вірно оцінили переваги свинини над яловичиною.- Пані Ірино, а як ваші папери потрапили до університетської бібліотеки?
– Це все моя дочка. Років десять тому ми затіяли в хаті ремонт, і вона категорично заявила, що в нас стільки мотлоху - половину треба викидати. Я тиждень розбирала старі речі, вирішила частину передати
«Просвіті». Я не збиралася віддавати сестрині вірші нікому - й на думці не мала!
– але в сум’ятті ремонту, відай, передала не ту коробку…
Мені подумалося: тепер ми точно знаємо, хто проліз у хату Бачинських і покрав фотографії зі старого альбому! І хто підпиляв крокви на даху клуні, щоб поховати під снігом пані Ірину - єдину, хто знав правду про Романа Шолуденка! Все, все стає на свої місця. А може, Лео Дан украв іще щось, тільки пані Ірина цього ще не виявила?
Я запитала:
– А у вас іще лишилися якісь Оксанині папери?
– Коробка стоїть у кімнаті під сходами. Ходім, я тобі покажу.
На нетвердих ногах я спускалася вузькими сходами у своє темне підземелля. Пані Ірина дріботіла позаду. Перед вічно замкненими дверима, які вели в таємну кімнату, ми зупинилися, моя господиня посмикала ручку - і легко відчинила.
Ми ступили в захаращене приміщення, пані Ірина запалила світло.
Ось валізка, на якій іще бовтається квитанція з аеропорту, хоча Бачинські сто років уже нікуди не літали. Старий пилосос, іще цілком справний, про існування якого всі вже забули, а викинути шкода. Ящик дрібної картоплі - навесні пан Йосип, як сутий українець, засадить клапоть городу…