Три таємниці Великого озера
Шрифт:
…Мов купана у любистку.
(Наче опритомнівши)
Забивайте труну!
Батько.
(кидається до труни)
Не дам!
Ж о в н і р и відтягають його.
Пан Каньовський.
(відвертається)
То спускайте, як є!
(Ж о в н і р и
Я й сам
Щось очей не відведу.
(Проводжає труну очима)
Краще,
Як була б ти дурна й пропаща…
І жива!..
Ох, лихі, лихі
Наші люті, тяжкі гріхи!..
П а н К а н ь о в с ь к и й помічає, що і досі стискає вінки в руках, злісно кидає їх до ями. Раптом звідти - глухий голос Бондарівни.
Бондарівна.
Нащо ці три вінки з барвінку?
Вже так хочеш мене за жінку?
Вже так очі мої ясні,
Вже так брови мої сумні
Світ тобі зав’язали?
Пан Каньовський.
(мимохіть нахиляється над ямою, його ледве тримають ноги)
Лихо
Моє!..
Бондарівна.
(не впізнає пана Каньовського, їй мариться хтось інший)
Тихше, коханий, тихо.
Глянь на мене, всміхнись мені!
Пан Каньовський.
Бондарівна моя в труні!
Бондарівна.
Білим шовком, зеленим хмелем
Постіль шлюбну я нам постелю.
Краще квітки - в усім саду…
Чом не йдеш ти до мене?
Пан Каньовський.
Йду!
Падає в яму.
Завіса.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
ОЗЕРО ОЖАВАШКО
Певно, шановний читач гадає, що таємниці Буремної Затоки закінчилися там, де й почались,- у підвалі будинку по провулку Росомахи? Зізнатися щиро, я теж спершу так гадала. У мене на руках були твори малознаної української поетки, яка встигла перед війною надрукувати по часописах лишень кілька віршів, що про них схвально відгукнувся сам Максим Тадейович Рильський, але так і не видала власної збірки; у мене були спогади її молодшої сестри, і в перспективі вимальовувалася сенсаційна наукова робота…
Джеклін подзвонила мені зранку і загадковим шепотом повідомила, що сьогодні ми всі запрошені на прогулянку в Оджибве-парк. Їдемо двома машинами - Майкловою та Петриковою. Я маю бути готова за годину, друзі підхоплять мене по дорозі.
Зібралася я навіть швидше. Котик Яро крутився поміж
– Ні, Ярчику, ми їдемо далеко, аж ув Оджибвепарк (не знаю, якого біса,- за бортом собачий холод), а маленьким котикам не можна відходити так далеко від хати - у лісі бродить страшний ведмідь. Клацне зубами - і нема котика Ярчика…
Яро хитро мружив очі та глузливо стріпував довгими вусами: мовляв, ми ще побачимо…
Дві машини під’їхали до мого дому одночасно - червона й зелена. З пікапа визирали голови Майкла, Джеклін і Султани, котра, як завше, тулилася на маленькому стільчику позаду водія. Я за звичкою заскочила в червону машину.
– Професоре Аніт, зізнайтеся, це ви влаштували виїзд у парк, кхе-кхе, радше ліс, за погодки, коли птахи на льоту замерзають?
Петрик тільки загадково усміхався. Він вирулив із провулку й переїхав місток через річечку Росомаху. Напрямок на колишню індіанську резервацію за останні місяці став мені просто рідний.
На виїзді з міста до нас підсіла усміхнена Ожавашко. З лиця вона була схожа на Петрика, мов сестра.
– Привіт, Меме!
– вигукнула вона радісно.- Так приємно тебе бачити! Ти ж мене вже двічі врятувала від смерті, а в мене ще й не було нагоди як слід подякувати!
Я поперхнулася словами. Замість мене відповів
Петрик.
– Сьогодні надолужиш,- дивно гмикнув він, і Ожавашко опустила очі, в яких стрибали бісики.
Дорога блищала від ясно-білого снігу. З-під коліс наших машин порскала поземка, нас раз у раз підкидало на нерівній дорозі, і в мене було неймовірне відчуття, буцім їду я не машиною в далекій Буремній Затоці, а де-небудь на Поліссі саньми, запряженими веселим коником.
Петрик завернув у тубільне селище, ми проїхали знайомою вулицею й зупинилися біля дерев’яного будинку, що одночасно правив за все на світі. Петрик натиснув на клаксон, і з дверей поліційного відділку визирнула чорнява аборигенка-поліціянтка, з якою ми вже бачилися. Схоже, в Буремній Затоці в поліції служить до біса жінок. Мабуть, платять добре. І знов-таки, офіційно носиш пістолет - найкращий аргумент у сварці чи то з чоловіком, чи то зі свекрухою…
У кафе ми принагідно купили кави - мешканці Буремної Затоки страшенно люблять дорогою сто разів зупинятися по всяких забігайлівках і жлуктити каву. Звісна річ, вони не переймаються, де потім шукатимуть тиху місцинку, щоб тієї кави позбутися,- що-що, а проблема громадських вбиралень у містечку карди- нально вирішена була ще, либонь, у позаминулому сторіччі.
Поліціянтка вітально помахала нам рукою, застрибнула в тут-таки припарковану машину й завела мотор. Петрик рушив, Майкл за ним, і слідком за нами потяглася автівка з синім маячком. Поїздка ставала дедалі загадковішою.
– То що цікавого взимку в Оджибве-парку?
– запитала я Петрика.
– Чш-ш-ш!
– приклав він палець до вуст.- Це страшенна таємниця.
– Але ти не будеш розчарована,- докинула Ожавашко й усміхнулась, і на щоках її заграли дитячі ямочки.
Гніздо Буревісника височіло ліворуч, а ми, обігнувши гору і залишаючи позаду занедбаний лісоповал, де Лео Дан деякий час тримав Ожавашко, в’їхали в якісь уже зовсім непролазні хащі. Якби не поодинокі телефонні будки обабіч дороги, можна було б подумати, що ми вже - «на північ від шістдесятої паралелі».