Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Ми перетнули місток через Смарагдовий потік, який звивався через увесь Оджибве-парк. Ще один місток, подумала раптом я і швидко зиркнула на Ожавашко… Дорога добігла до дерев’яного зрубу, зробила навколо нього петлю - і закінчилася.
– Де ми?
– Це мисливська колиба. Коли відкриється сезон полювання, ох тут буде завізно!
– А що тут робимо ми?
– А ми тут лишаємо машини й далі чухаємо пішки.
– Знову?!
Ожавашко відчинила дверцята та стрибнула в сніг. Джеклін теж уже стояла біля зеленого Майклового пікапа, її руда грива полум’яніла на білому тлі зимового засніженого лісу. Султана
Ожавашко обігнула мисливську колибу та зійшла з дороги просто в півметровий сніг. Ми вервечкою попрямували за нею. Я йшла позаду всіх добре втоптаною моїми друзями стежкою і раділа, що хоч цього разу не наб’ється стільки снігу в мої низькі чобітки. Про те, що ми нарешті вибралися за межі цивілізації, свідчила повна відсутність телефонних будок.
Не уявляю, як Ожавашко орієнтувалась у нетрях густого пралісу, але судячи з Петрикового зосередженого й нахмуреного виду, ми залізли в глушину, де Макар телят не пасе. Чалапали щонайменше годину, усі страшенно впріли й захекалися, крім Султани, яка нарешті зігрілась і не цокотіла зубами.
І коли очам відкрилася велична панорама замерзлого озера, ми спершу й не вловили урочистості миті.
– Смарагдове озеро,- тихо мовила Ожавашко, і в голосі її бринів трепет.
Яскравий сніг відбивав сонце та засліплював очі. В озеро впадав Смарагдовий потік, який ми нещодавно перетнули. Поставивши дашком долоню, я озирнула безмежне озеро. Мабуть, улітку воно дійсно смарагдове - коли цвіте вода, але зараз - біле та блискуче, мов діамантове.
– Місцеві називають це озеро Ожавашко,- сказав Петрик. Чотири голови миттю повернулися до чорнявої дівчини, яка гляділа вдалину, і тільки поліціянтка- аборигенка всміхалася собі загадковою багатозначною усмішкою: вона-бо точно знала, як називається кожен клаптик благословенної землі анішинабе доокола Буремної Затоки.
– Ожавашко - смарагдова,- мовила Ожавашко не обертаючись.- Мій батько вірив у існування смарагдової копальні, все життя її шукав. Коли я народилася з зеленими очима, він одразу впевнився: це знак долі. Ось чому я отримала таке ім’я…
– Але ж смарагдова копальня,- мовила я збентежено,- існує тільки в одній версії відомої легенди. Поблизу Буремної затоки є два родовища - срібне й аметистове, і початково в легенді згадувалися саме ці дві копальні, але в якийсь момент в оповідь закралась помилка - і з’явилася смарагдова копальня…
– Ні,- похитала головою Ожавашко,- жодної помилки. Рон… Роман Данилець знайшов смарагдову копальню. За татовими записами й картами розшукав.
– Як?!
– одностайно вигукнули ми з Джеклін, Майклом і Султаною. Пітер Аніт і поліціянтка сприйняли звістку напрочуд холоднокровно - схоже, Ожавашко втаємничила їх заздалегідь, сюрприз призначався тільки нам.
– Рон приїхав у Буремну Затоку не вчитися - він вступив до Університету, бо потрібна була віза. Але ви не подумайте, до науки він ставився відповідально, якщо вже вступив - вчився сумлінно. Коли познайомився зі мною, то захопився філософією автохтонів, навіть на цей факультет перевівся… Вибачте, я збилася з теми. В Буремній Затоці Рон шукав жінку, яка зникла безвісти під час Другої світової. Зрештою, ви всі чудово знаєте цю історію.
Ми
– Але знаєте ви насправді тільки половину історії,- вела далі Ожавашко.- Мій батько не був фанатом-одинаком - він кілька разів отримував від міста ґранти на проведення наукових досліджень. Результати батькової роботи зберігались у міському архіві. Мер міста був у курсі всіх робіт із пошуку міфічної смарагдової копальні та заохочував батька навіть тоді, коли решта вчених махнула на розшуки рукою…
Мер міста? Лео Дан? Але до чого тут?..
– Коли батько помер, пошуки припинилися,- вела далі Ожавашко.- Тобто всі так гадали. Та в дійсності Лео Дан, геолог за фахом, продовжував роботу, навіть мав особистий дозвіл на розвідку. А за «Гірничим актом» старатель має пріоритетне право застовпити родовище й отримати ліцензію на його подальшу розробку. Прибутки ніби й примарні, але в разі удачі - колосальні!.. Та згодом Лео Дан збагнув, що йому бракує знань - і вступив до Університету на філософію автохтонів, бо саме тут найповніше вивчали історію Буремної Затоки та її околиць. Вони з Роном познайомилися саме в Університеті. Не повірите - зійшлися на ґрунті смарагдової копальні… Це все я винна! Якби не я, може, Рон зараз був би живий!..- Ожавашко різко замовкла.
Ніхто не зронив і слова. Я перезирнулася з Майклом, Джеклін і Султаною - вони теж нічого не розуміли. Петрик же уперто моїх очей уникав - отже, знав-таки дещо уже давно, тільки замовчував.
– Ніяк не доберу,- врешті помотав головою Майкл,- чому Рон Данилець і Лео Дан посварилися? Вони знайшли копальню? І що такого могло трапитися?
– Лео Дан нарешті дізнався Ронове прізвище - Данилець,- пояснив Петрик.
І тоді все стало на свої місця: і загадкова фраза, яку Лео Дан зронив у підвалі власного будинку - що Роман почав ворушити минуле дуже невчасно, коли вони майже підібралися до… звісна річ, до смарагдової копальні!
– Коли містер Дан зіштовхнув Рона у водоспад, він уже знав, що Рон знайшов смарагдову копальню. І що я - перша, кого Рон посвятив у своє відкриття. Але тут одночасно сталося стільки всього! Рон поговорив із пані Іриною Бачинською і впевнився, що вона - одна з сестер, яких він шукає. Лео Дан дізнався Ронове прізвище і ненароком видав себе - хотів пересвідчитися, що Рон - онук Левка Данильця. А Рон, зі свого боку, здогадався, що «Лео Дан» походить від Леоніда Дуні- на… Рон не міг знати, що Леонід Дунін насправді вже понад п’ятдесят років лежить у землі, а його ім’я носить інша людина!
– Але ж пані Ірина це знала,- промовила я зосереджено.
– Цього Лео Дан і злякався. Якщо розворушити минуле, правда неминуче вилізла б назовні.
Отже, Лео Дан позбувся Ромчика Данильця, щоб його випадково не викрили. Потім хотів позбутися іншого свідка - пані Ірини. А Ожавашко він викрав, щоб та… вказала йому на смарагдову копальню?!
– Стривайте!
– крикнула я.- То ви привезли нас сюди, щоб показати смарагдову копальню?
Ожавашко кивнула. Вона пройшла кількадесят метрів уздовж вкритого снігом узбережжя й зупинилася перед горою каменюччя, яке, мов гірський хребет, виламувало землю та спускалося просто в озеро. Ми поквапилися за Ожавашко, мов міфічна смарагдова копальня щомиті могла сховатися під землю.