Три таємниці Великого озера
Шрифт:
За останні два роки це вже четверта жертва водоспаду Какабека».
Петрик обурено швиргонув газету на середину кухні.
– Ворон тобі в печінку!
– Що з тобою?
– А ти не допетрала? Поглянь, як гарно все розписано: червоношкіра жінка, підозрювати зарано, але ми все одно підозрюємо… На кого ще думати, як не на індіанців? Писарчуки білорукі!…
Ого! Професор [2]Аніт не на жарт роздратувався - індіанцями самі себе червоношкірі називають нечасто!
Петрик заправив довге чорне пасмо за вухо, і в електричному світлі волосся заграло червоними іскрами. Зронив, не підводячи очей:
–
– кортіло пафосно запитати мені.- Расистські упередження! Що ти взагалі про українців знаєш? Та що ти, власне, про себе самого знаєш?!»
– Краще за мене ніхто не збагне,- пробурмотіла я, але Петрик, здається, не почув, бо почав квапливо збиратися.
Ми вилізли пекельними сходами нагору, де на мого гостя чекала спортивна машина - видовжене тіло, повне котячої грації, як у Ярчика, коли він перелітає з крісла на стіл. Машина червона, як колір шкіри, як колір корінної культури,- знаменита праця Вайна Делорії, славного сина народу накота, називалася «Бог - червоний», і це порівняльне дослідження засадничих принципів християнства та індіанських вірувань виявилося не на користь християнства.
Під лобовою шибкою із дзеркала звисав на припоні волелюбний чорний ворон. Жартівник-трикстер, земне втілення Бога в міфології корінних американців, так само як і рудий койот.
Машина випустила хмарку сивого диму і рвонула з місця.
Проводжаючи очима темну цятку, що танула вдалині, я стояла на порозі, коли поміж ноги мені шаснула блакитна тінь.
– Яро, Ярчику! Повернись, будь ласка! Повернись, маленький! Повернися, прикрий котисько!
– кликала я, і зуби цокотіли від холоду. З-за рогу визирали зелені лукаві очі.
Трохи поглузувавши з мене, Яро граційно підстрибнув і подався геть. Вдалині на нього чекав рудий пухнастий приятель. Мені на мить привиділося, що то не кіт, а вічний пустун койот крутнув волохатим хвостом і підморгнув мені.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
НАДЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА
Гамірний перший поверх бібліотеки - звичне місце зустрічі студентів Університету - війнув у ніздрі запахом дорогих парфумів і старих енциклопедій. Дівчатка-бібліотекарки за конторкою привітно усміхалися. Миготіли екрани фільмоскопів, магічно являючи з мікроплівок тексти, які давно розсипалися разом із жовтим папером, що на них колись були записані. Грандіозні томи енциклопедії «Британіка» небезпечно звисали з полиць старожитньої шафи…
Хтось гукнув мене, та я квапливо шаснула за ріг і заховалась у півтемному коридорі, бо не мала часу на студентські балачки.
Стрімкий ліфт розсунув стулки - я готова вже була натиснути кнопку п’ятого поверху, коли слідом за мною всередину ступив містер Дан, Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки - дивакуватий дідок, якому на старість заманулось отримати другу вищу освіту, і неабияку, а з філософії автохтонів,- от тепер він і вчащав до бібліотеки. В Університеті Лео Дан був ходячою легендою.
– Доброго дня,- радо привітався він до мене,- як ся маєте?
Я уклякла на місці. Містер Дан балакав чистісінькою українською мовою - зовсім без акценту! З роззявленим ротом я вирячилася на нього.
– Не дивуйтеся,- загиготів дідок,- на вечірці на честь українського посла мені вас показала Ірина Бачинська. Ви ж у неї мешкаєте?… Ми з пані Іриною давні друзі, ще з України. Так приємно було в цій холодній чужинській дірі зустріти рідну душу!…
Я
Дідок вийшов на другому поверсі, де містилося зібрання книжок з історії та географії рідного краю, мене ж ліфт виніс на саму гору, на поверх п’ятий - моїй магістерській дисертації останнім часом забракло наукових джерел, і вона запрагла архівних даних.
У людини непосвяченої подив може викликати моє устремління втрапити саме на п’ятий поверх, адже архів - у підвалі, як і має бути у будь-якій порядній бібліотеці. Але п’ятий поверх - то святая святих: тут зібрана колекція унікальних раритетів. Зі своєю пластиковою студентською карткою в руці я маю доступ туди, куди простий український смертний зазвичай навіть не мріє потрапити.
Що казати! Навіть на третьому й четвертому поверхах університетської бібліотеки, серед томів, що я можу взяти додому й перечитувати місяцями, лежачи на канапі, натрапити на видання 1901 року - не дивина. Так я випадково надибала перше видання чотири-томного словника Грінченка - товсті сині книжки, яких не торкалася людська рука вже десятки років,- і гірко пошкодувала, що не вмію красти.
На п’ятий же поверх - хтозна-якими шляхами-дорогами - потрапила частина архіву місцевого товариства «Просвіта»: нащадки переселенців уже не володіють українською мовою, книжок читати не можуть, історією мало цікавляться. На всю Буремну Затоку я, певно, однаоднісінька, хто насправді зрадів, спіткнувшись об затиснену в куті коробку за інвентарним номером LU1310… Сталося це півтора тижні тому, і щойно я ковзнула оком по білому папірцю з номером, серце моє тьохнуло: було ж бо саме тринадцятого жовтня - 13.10!
О, як трепетно відкривала я коробку з поштовими листівками, підписаними руками, що вже давно не ворушаться; картами тої України, котрої уже нема; жовтими м’ятими листами, які розсипаються від доторку; старими світлинами людей, яких ніхто не пам’ятає; вишиваними рушниками на сірому, давньому полотні!
Тема моєї дисертації стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі. Досвіду отих людей, що припливли сюди по Другій світовій війні й лишилися хто ліс валити, а хто з мерзлої землі цінні метали вишкрябувати. Вириваючись із німецьких та австрійських таборів для переміщених осіб і потрапляючи на кораблі, що прямували у Новий Світ, ці люди щоранку, всі десять днів дороги, виходили до розкішного сніданку з зачаєною тривогою: наснилося? більше не буде? А потім, на твердій землі, не певні, що саме їх чекає попереду, купували буханці білого пухкого хліба - з собою, про всяк випадок, на поїзд, що довго, довго тягнутиметься на північний захід, де занадто холодна зима, де люди будуть замкнені на рік-два в лісі, але зароблений долар дасть їм надію на спокійне і - може вперше - безпечне майбутнє.
Старі листи важко читати: спрацьовані руки писали їх, пригадуючи алфавіт, якому встигли навчитися в українській школі, коли вже не стало поляків; руки часто дитячі, чотирнадцятирічні, що мили в німецьких шоколадних будиночках підлоги, якщо пощастить, а якщо ні - виточували на фабриках набої для тих, хто завтра нищитиме їхні хати. Від тих листів мене ночами не полишали страшні сни, та я навіть не підозрювала, що виявляться ці сни віщими.
Листи я читала пачками, так, як були зв’язані, одну пачку на день, і здавалося, що кінця-краю їм не буде, - доки не натрапила в одній із пачок, перев’язаних коричневими ворсяними мотузками, на декілька незвичайних папірців.