Тунель

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Концерт з нагоди урочистого відкриття щойно збудованого палацу на Медісон-сквер став окрасою сезону. Це був один із найнезвичайніших концертів усіх часів. Оркестр налічував двісті двадцять інструментів, і на кожному з них грав музикант із світовим ім'ям. Диригувати оркестром пощастило запросити найзнаменитішого з композиторів, німця, який за один цей вечір одержав нечуваний гонорар — шість тисяч доларів.

Ціни на квитки приголомшили навіть Нью-Йорк. Дешевшого, ніж за тридцять доларів, місця не було, а плату за квиток у ложу спекулянти нагнали до двохсот доларів і більше. Кожен, хто хотів бути бодай чим-небудь в очах суспільства, не мав права пропустити цей концерт.

О восьмій вечора Двадцять шоста, Двадцять сьома й Двадцять восьма вулиці, а також Медісон-авеню вже були заповнені автомобілями, які дирчали й нетерпляче здригалися. Спекулянти, що звикли все життя шастати між колесами автомобілів, обливалися потом — хоч і стояв дванадцятиградусний мороз,— і з пачками доларів у руках відчайдушно кидалися в безкінечний потік машин, які, люто ревучи, все прибували й прибували. Спекулянти вискакували на підніжки, підсідали до водіїв і навіть забиралися на дахи машин, намагаючись охриплими, надривними голосами перекричати тріскотіння двигунів. «Here you are! Here you are! [1] Два квитки до партеру, десятий ряд! Один до ложі! Два до партеру!..» Косий град, мов із кулемета, поливав крижаними кулями вулицю.

Тільки-но десь опускалася шибка в дверцятах автомобіля — «Сюди!» — спекулянти ту ж мить знов пірнали між колеса. І не встигали вони, залагодивши свою оборудку, запхнути до кишені гроші, як на чолі в них уже замерзали краплини поту.

Концерт мав початись о восьмій, але ще й о чверть на дев'яту неозорі вервечки машин чекали своєї черги, щоб під'їхати до яскраво-червоного піддашшя — воно вело до осяйного вестибюля й вилискувало від вологи та світла. Під лемент спекулянтів, тріскотіння двигунів та барабанний дріб крижаних куль по піддашшю з автомобілів, що блискавично змінювали один одного, виринали все нові й нові гурти людей, незмінно викликаючи інтерес у темної стіни роззяв: дорогі хутра, якась сліпуча споруда на голові, іскристе коштовне каміння, затягнута в лискучий шовк талія, чарівна ніжка в білому черевичку, сміх, короткі вигуки...

Багатії П'ятої авеню, Бостона, Філадельфії, Буффало, Чікаго наповнювали розкішну, витриману в рожево-червоних та золотистих тонах, жарко натоплену величезну залу, і цілий вечір повітря в ній тремтіло від квапливого помахування тисяч віял. Від усіх тих білих жіночих плечей та бюстів здіймалися хвилі запаморочливих духмянощів, що їх іноді зовсім несподівано перебиває звичайнісінький, буденний запах лаку, гіпсу та олійної фарби, який ще не вивітрився з нової будівлі. Гірлянди, цілі гірлянди електричних лампочок лили з кесонової стелі та галерей таке яскраве, таке сліпуче сяйво, що тільки здорові й міцні люди могли витримати цю повінь світла. Паризькі модельєри цієї зими запровадили невеличкі венеціанські наколки для кіс, і жінки носили їх на зачісках, пересунувши трохи назад,— тоненьке, як павутина, плетиво з мережива, срібла чи золота, оторочене лямівкою, оздоблене помпончиками, підвісками з найкоштовніших матеріалів, перлів або каміння. Безперестану погойдувались віяла, раз у раз ледь поверталися голови, в різних місцях ущерть заповненого партеру одночасно зблискували сотні діамантів, і він увесь час мерехтів і сіяв.

Над головами цього товариства, такого самого свіжого й розкішного, як і концертна зала, линула музика давніх композиторів, що їхні кістки вже давно зотліли в землі...

Інженер Мак Аллан з молодою дружиною Мод займав невелику ложу майже над самим оркестром. Цю ложу Макові запропонував його товариш Хоббі, автор проекту нового палацу на Медісон-сквер, і вона не коштувала інженерові жодного цента. А втім, Аллан приїхав сюди з Буффало, де мав завод інструментальної сталі, не слухати музику, в якій анічогісінько не тямив, а заради десятихвилинної розмови з залізничним магнатом і банкіром Ллойдом, наймогутнішим чоловіком у Сполучених Штатах і одним із найбагатших людей у світі. Заради розмови, що мала для Аллана надзвичайно велике значення.

В поїзді Аллан до самого вечора марно намагався притлумити в собі легке хвилювання, і лише кілька хвилин тому, коли він кинув погляд на протилежну ложу — ложу Ллойда — й переконався, що вона ще порожня, в його душі озвалася та сама дивна тривога. Однак тепер Мак чекав майбутньої розмови знов цілком спокійно.

Ллойда не було. Ллойд, може, взагалі не прийде. А якщо й прийде, то й тоді ще нічого не вирішиться, незважаючи на тріумфальну телеграму Хоббі!

Аллан сидів з виглядом чоловіка, який набрався терпіння й чекає. Він відкинувся в кріслі, втиснувшись широкими плечима в його спинку й випроставши ноги, наскільки це можна було зробити в ложі, і спокійно обводив поглядом залу. На зріст Аллан був не дуже високий, проте широкоплечий і кремезний, як боксер. Його велика голова мала скорше чотирикутну, ніж овальну, форму, а виголене, трохи грубувате обличчя було надзвичайно засмагле. Навіть тепер, узимку, на щоках у нього проступали сліди ластовиння. Як і всі чоловіки на той час, Аллан був ретельно зачесаний на проділ, м'який каштановий чуб полискував міддю. Ясні, сіро-голубі, глибоко сховані під міцним опуклим чолом Макові очі світилися по-дитячому лагідно. А взагалі Аллан був схожий на морського офіцера, який щойно повернувся з плавання, надихавшись свіжого повітря, й сьогодні випадково вдягнув фрак, що йому не дуже й личив. Такий собі здоровий, трохи грубуватий, однак добродушний чоловік, досить інтелігентний, хоч і нічим не примітний.

Аллан збавляв час як умів. Музика над ним влади не мала, вона не тільки не допомагала йому зосереджуватися, заглиблюватись у думки, а навпаки — розвіювала їх, розпорошувала увагу. Він прикидав оком розміри величезної зали, захоплюючись обвідною конструкцією стелі та лож. Аллан поглядав на мерехтливе, колихке море віял у партері й міркував про те, що в Штатах багато грошей і що тут, мабуть, можна здійснити справу, яку він замислив. Як людина практична, він почав підраховувати, скільки коштує година освітлення концертної зали. Дійшовши висновку, що ця сума становить десь тисячу доларів, Аллан узявся розглядати чоловіків. Жінки його зовсім не цікавили. Потім його погляд упав знов на порожню ложу Ллойда й ковзнув униз, до оркестру, праве крило якого Алланові було добре видно. Як і всіх людей, котрі не розуміються на музиці, його вражала машинна точність, що з нею працював оркестр. Мак подався трохи вперед, щоб роздивитися диригента, чия рука з паличкою тільки час від часу мигала над балюстрадою. Цей худий, вузькоплечий, вишуканий джентльмен, якому за один вечір платили шість тисяч доларів, був для Аллана цілковитою загадкою. Мак придивлявся до нього довго й уважно. Навіть сам вигляд диригента був незвичайний. Голова з гачкуватим носом, невеликі жваві оченята, міцно стулені вуста й ріденький чубчик, що стирчав назад, робили його схожим на шуліку. Здавалося, крім шкіри та кісток, чоловік мав лише клубок нервів. Однак він спокійно стояв серед хаосу звуків та шуму й скеровував цей хаос, як хотів, одним помахом своїх білих, позірно безсилих рук. Аллан був у захваті від диригента, мов від чарівника, в чиї таємниці й могутність годі навіть проникнути. Йому здавалося, ніби цей чоловік народився в прадавні часи й належить до якоїсь дивної, незбагненної, чужої раси, що вимирає.

Та саме цієї миті худорлявий диригент скинув над головою руки, несамовито ними потряс, і в тих руках немовби прокинулася зненацька надлюдська сила: оркестр загримів і раптово змовк.

Лавина оплесків прокотилася залою, глухо відлунюючи в найдальших кутках гігантської будівлі. Аллан зітхнув, випростався в кріслі й хотів був устати. Але він помилився — внизу дерев'яні духові інструменти вже почали адажіо. З сусідньої ложі ще долинули останні слова якоїсь розмови: «...двадцять процентів дивіденду, чоловіче! Це справжнє діло, другого такого блискучого...»

І Аллан мусив нишком сісти. Він знов почав розглядати не зовсім зрозумілу йому конструкцію ярусу лож. А його дружина, сама молода піаністка, навпаки, всім своїм єством віддалася музиці. Поряд з чоловіком Мод здавалася маленькою і тендітною. Її гарненьку чорняву голівку мадонни підпирала рука в білій рукавичці, а рожеве прозоре вушко вбирало хвилі звуків, що линули знизу, згори, звідусіль. Могутнє бриніння, що ним ці дві сотні інструментів сповнювали повітря, стрясало кожний нерв у її тілі. Невидющий погляд широко розплющених очей дивився у далечінь. Мод була така збуджена, що на її ніжних, гладеньких щоках повиступали кругленькі червоні плями.

Ніколи ще, здавалося Мод, вона не сприймала музику так глибоко, ніколи ще взагалі не чула такої музики. Проста мелодія, ледь уловимий побічний мотив викликали в її душі досі незнане раювання. Один-однісінький звук відкривав у ній невідому, приховану артерію щастя, і те щастя, яскраво бризнувши, осліплювало зсередини все її єство. Ця музика пробуджувала почуття найсвітлішої радості й краси! Навіяні музикою видіння, осяйні й променисті, були чарівніші від будь-якої дійсності.

Життя в Мод було таке саме просте, звичайне, як і її образ. Не ставалося в ньому ні великих перемін, ні особливих, примітних подій,— воно скидалося на життя тисяч інших молодих дівчат та жінок. Народилася Мод у Брукліні, де її батько держав друкарню, виховувалася в одному маєтку серед пагорбів Беркшіру, оточена турботами й ласкою матері, вродженої німкені. Мод дістала добру шкільну освіту, два роки слухала лекції на літніх учительських зборах, напхала свою маленьку голівку силою всіляких знань та премудростей, щоб їх потім забути. Хоч вона й не мала особливого хисту до музики, а все ж брала уроки гри на роялі й завершувала свою музичну освіту в найкращих учителів Мюнхена та Парижа. Мод багато їздила з матір'ю (батько рано помер), захоплювалася спортом і, як усі молоді дівчата, кокетувала з юними кавалерами. Замолоду вона плекала одну мрію, про яку тепер уже й не згадувала. Архітекторові Хоббі, що до неї сватався, Мод відмовила,— вона любила його не більше, ніж товариша, й вийшла заміж за інженера Мака Аллана, бо він їй подобався. Ще до заміжжя Мод померла її старенька мати; дівчина дуже її любила й гірко тужила за нею. На другому році подружнього життя в Мод знайшлася дитина, дівчинка, яку вона просто обожнювала. Оце й усе. Мод мала двадцять три роки й була щаслива.