Тунель
Шрифт:
Мак Аллан пройшов двісті подвійних кілометрів тунелю і видобув на-гора стільки каміння, що з нього можна було вимурувати стіну від Нью-Йорка до Буффало. Він володів найбільшим кам'яним кар'єром у світі, але марно не викинув жодної лопати щебеню. За його задумом розрівняно величезну територію. Аллан підсипав пологий берег і на кілька кілометрів відтіснив мілке море. Але далі, де починалася глибина, в море щодня вивозили тисячі вагонів каміння, і там помалу виростав величезний мол. То була одна з набережних у порту Аллана, що так вразив світ па плані майбутнього міста. А за дві милі звідси його інженери спорудили найбільший, найрівніший пляж у цілому світі. Тут мали вирости гігантські курортні готелі.
Однак саме Мак-Сіті мало вигляд неозорого звалища, де не зеленіло жодне деревце, жоден кущик, не водився
Бараки зникли. На терасах уздовж виїмки траси зблискували скляні дахи, машинні зали, електростанції та висотні будівлі контор, що до них примикали. Посеред кам'яної пустелі здіймався двадцятиповерховий готель «Атлантичний тунель». Ця новісінька білосніжна будівля служила тимчасовим житлом для сотень інженерів, агентів, представників великих фірм, а також тисяч цікавих, які щонеділі приїздили сюди з Нью-Йорка.
Напроти готелю Ваннамейкер побудував поки що тільки дванадцятиповерховий універсальний магазин. Рівні, як шнурок, широкі, цілком готові вулиці перетинали це звалище; через виїмку траси були перекинуті мости. Зате на околицях цієї кам'яної пустелі лежали привітні робітничі містечка зі школами, церквами, майданчиками для розваг, барами та шинками, що їх утримували колишні чемпіони з боксу та жокеї. А поодаль, у бору карликових сосон, самотньо стояла забута, мертва будівля, яка нагадувала синагогу: крематорій з довгими порожніми галереями. Тільки в одному коридорі вже стояли урни. І під англійськими, французькими, російськими, німецькими, італійськими, китайськими іменами стояв той самий напис: «Трагічно загинув на будівництві Атлантичного тунелю...» «...під час вибуху...», «...від обвалу...», «потрапив під поїзд...» Це були ніби епітафії на могилах загиблих воїнів.
Над морем здіймалися нові білосніжні лікарні, побудовані за останнім словом науки й техніки. Тут-таки, внизу і трохи збоку, у щойно посадженому садку виднілася новенька вілла. В ній жила Мод.
4
Мод прибрала до своїх невеличких рук стільки влади, скільки змогла.
Вона взяла на себе керівництво будинком для жінок та дітей Мак-Сіті, що одужували після хвороб. Мод була членом утвореного лікарями комітету, що наглядав за гігієною робітничих помешкань і дбав про породіль та немовлят. Вона з власної ініціативи заснувала школу шиття та домоведення для молодих дівчат, дитячий садок, клуб для жінок і дівчат, де щоп'ятниці відбувалися невеликі лекції та музичні вечори. Мод мала повні руки роботи. Вона тримала свою «контору» — так само, як Мак,— з особистою секретаркою і стенографісткою. Їй допомагав цілий загін виховательок та вчительок — дочки найкращих нью-йоркських родин.
Мод нікого не кривдила, з усіма була чуйна, привітна, весела, щиро переймалася чужим лихом, і тому всі її любили й поважали.
Як член комітету гігієни Мод побувала майже в усіх робітничих будинках. В італійських, польських та російських кварталах вона розгорнула енергійну й успішну кампанію проти бруду й шкідливих комах. Вона домоглася, щоб усі будинки час від часу дезинфікували й вимивали від підвалів до горищ. Будинки були майже повністю цементні, і в них усе милося, як у пральні. Завдяки відвідинам цих жител Мод стала ближча до простих людей і як могла допомагала їм словом і ділом. У її школі домоведення не гуляло жодне місце. Мод залучила прекрасних учительок — і з кулінарії, і з крою та шиття. Вона ні на мить не випускала свої заклади з поля зору, не забувала проконтролювати їх, перевірити. Мод проштудіювала цілу бібліотеку фахової літератури й засвоїла необхідні теоретичні знання. А їй, сказати щиро, було не легко налагодити справи так добре, тим більше, що особливого організаторського хисту від природи вона не мала. А проте все йшло на лад. І Мод пишалася, коли газети хвалили її заклади.
Та головним полем її діяльності був будинок для жінок та дітей, що одужували після хвороби.
Будинок стояв поруч з її віллою — треба було тільки перейти через два садки. Мод з'являлася тут щодня рівно о десятій ранку й починала обхід. Вона цікавилася кожним своїм підопічним і часто, коли кошти лікарні кінчалися, допомагала власними грішми. Особливо вона піклувалася про довірених їй дітей.
Мод мала роботу, мала успіх і радість, її взаємини з людьми і з самим життям стали багатші й плідніші, а проте вона була досить чесна, щоб признатися собі: все це разом не могло замінити їй подружнього щастя. Перші два — три роки життя з Маком ніщо не затьмарювало її щастя — поки не з'явився тунель і не забрав у неї чоловіка. Мак і тепер її кохав, вона не мала сумніву! Він був привітний, лагідний, авжеж, але все це було не так, як раніше,— годі себе обманювати!
Тепер Мод бачила його частіше, ніж у перші роки будівництва. Мак, правда, нью-йоркської контори не закрив, але влаштував ще одну й тут, у Тунельному, і часто сидів у ній цілі тижні майже безвиїзно. На це Мод не могла нарікати. Проте сам Мак змінився. Його простодушність, наївна життєрадісність, які так вражали й захоплювали Мод на початку їхнього подружнього життя, з дня на день десь дівалися. Вдома він був такий самий серйозний, як на роботі й серед людей. Він намагався здаватись, як і раніше, веселим, бадьорим, однак це вдавалося йому не завжди. Мак бував неуважний, заклопотаний роботою, і очі його весь час дивилися відсутнім поглядом, що властивий людям, постійно захопленим якоюсь думкою. Обличчя в нього схудло, риси стали суворіші.
Часи, коли він садив Мод собі на коліна й пестив, минули. Він і тепер цілував її, коли приходив додому чи йшов з дому, зазирав їй в очі, всміхався,— проте її жіночий інстинкт годі було обманути. Дивно, але Мак, такий завантажений роботою, за всі ці роки більш не забув жодного їхнього «великого» дня, як, скажімо, день народження Едіт чи її, Мод, день їхнього весілля, різдво. Але Мод якось зазирнула випадково до його записника й побачила, що всі ці дні там підкреслено червоним. Вона розчаровано посміхнулася. Мак пам'ятав про них механічно, вже не серцем, яке колись щоразу нагадувало йому про ці дні.
Мод спіткала доля більшості її подруг, чоловіки яких з дня на день надривали сили на заводах, у банках і лабораторіях, молилися на дружин, обвішували їх мереживами, перлами та хутрами, послужливо супроводжували до театру, а думками були все ж на роботі. Таке було життя, і саме тому їй, Мод, воно здавалося жахливим. Вона воліла жити бідно, всіма забутою, далі від світу, зате оточена вічним коханням і вічною ласкою. Авжеж, до такого життя прагнула Мод, хоч іноді їй і самій ці мрії здавалися безглуздим.
Мод любила, попоравши роботу, сісти, взяти шитво й поринути в роздуми. В такі хвилини вона щораз поверталась у спогадах до того часу, коли Мак сватався до неї. Вона пам'ятала його надзвичайно юним і простодушним. З жінками він був зовсім недосвідчений і, щоб показати їй свої почуття, нічого нового не придумав. Квіти, книжки, квитки на концерт чи до театру, невеличкі лицарські послуги — одне слово, як звичайнісінький собі чоловік. І все ж таки їй це в ньому подобалося — тепер навіть дужче, ніж тоді. Та потім його поведінка цілком несподівано змінилася, і він став більше схожим на того Мака, якого вона знала тепер. Якось увечері він, діставши від неї ухильну відповідь, недвозначно і досить нечемно сказав: «Подумайте про це. Даю вам час до п'ятої години завтрашнього дня. Якщо ви й тоді нічого не вирішите, то більше не почуєте від мене про це жодного слова. Good bye! [49] » І що ви думаєте? Назавтра рівно о п'ятій він був тут як тут!.. Мод завжди з усміхом згадувала ту сцену, однак не забувала й про те, скільки тривог натерпілася за ту ніч і день.
49
Прощавайте! (Англ.)