Тунель
Шрифт:
Упевнившись, що Едіт спить, Мод накинула на плечі шаль і вийшла на веранду. Тут вона сіла в плетене крісло й заслухалася шумом дощу. На південному заході тьмяно світилася заграва: Нью-Йорк.
Перш ніж піти до спальні, Мод ще раз зазирнула до розгорненого щоденника на столі. Перечитала свій висновок. І хоч досі у глибині душі навіть трохи пишалася своєю мудрістю, тепер похитала головою й додала: «Пишу через годину, послухавши, як шумить дощ. Чи не кидаю я Макові несправедливих докорів? Може, це я егоїстка? Хіба Мак від мене що-небудь вимагає? Хіба не я вимагаю від нього жертв? Мені здається, все, що я досі написала в щоденнику,— цілковите безглуздя. Сьогодні я вже не знайду істини. Як гарно шумить дощ... Він заспокоює душу й навіює сон...
Мод, дурненька Макова дівчинка».
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
А тим часом на п'яти головних будівництвах бурильні машини Мака Аллана вгризалися в пітьму на багато миль углиб. Устя тунелю нагадували тут страшні ворота до пекла — ворота з двома отворами.
Але день і ніч із цих воріт безперервно вискакували зі швидкістю експресів довжелезні состави з камінням, день і ніч, безперервно, на скаженій швидкості влітали в ті ворота поїзди з робітниками й матеріалами. Ці подвійні штольні були схожі на рани — чорні гангренозні рани, що весь час випорскували гній і поглинали свіжу кров. А там, у глибині, шаленіла тисячорука людина!
Те, що робив Аллан, не було схоже на працю, яку досі знав світ; то була нестямна, пекельна боротьба за секунди. Аллан мчав крізь камінь!
Якби він обрав давні, відомі методи роботи, то тими самими машинами, тими самими бурами йому довелося б прокладати тунель дев'яносто років. Та Аллан працював не по вісім, а по двадцять чотири години на добу. Працював у неділю й на свята. Роботу в «проходках» Аллан організував у шість змін; він примушував своїх людей за чотири години робити стільки, скільки звичайними темпами вони робили б вісім годин. У такий спосіб він підняв продуктивність праці в шість разів.
Місце, де працювала бурильна машина, тобто проходку, тунельники називали «пеклом». Тут стояв такий гуркіт, що майже всі робітники — хто більше, хто менше — глухли, хоч і затикали вуха ватою. Алланові бури вганялися в породу з різким скреготом, і вона верещала, ніби тисячі пойнятих смертельним жахом малюків, реготала, мов юрмище божевільних, белькотала, наче цілий лазарет у лихоманці, ще й гуркотіла, як величезний водоспад. У сповнених гарячої задухи штольнях на п'ять миль котилися страшні, нечувані звуки й відлуння, і ніхто б нічого не почув, якби справді стався обвал. Гуркіт поглинав голоси й сигнали труб, тому всі команди доводилося подавати світлом. Потужні прожектори кидали яскраві конуси то сліпучо-білого, то криваво-червоного сяйва на хаотичне нагромадження облитих потом тіл і кам'яні брили, що падали, котилися й самі були схожі на людські тіла, а курява клубочилася у тих світлових конусах, ніби густа пара. Посеред цього хаосу, роїння тіл і каміння повзло, здригаючись, сіре, вкрите порохом страшидло, схоже на допотопне, виваляне в багні чудовисько,— бурильна машина Аллана.
Аллан продумав її до найменших дрібниць, і вона скидалася на здоровенного, вкритого панциром восьминога з електричними моторами та дротами замість нутрощів; у черепі — голі людські тіла, а ззаду — хвіст із кабелів. Споживаючи енергію, рівну потужності двох кур'єрських паровозів, цей монстр повз уперед, і з численних його пащ вихоплювалося яскраве світло, а щупальці та губи жадібно тяглися до породи. Він тремтів від дикої люті, погойдувався з боку в бік, ніби втішаючись наслідками руйнації, і з ревом та гуркотом угризався по саму голову в каміння. Потім убирав щупальці й губи і щось упорскував у виїдені ним отвори. Ті щупальці та губи були порожнисті бури з алланітовими коронками; вони охолоджувалися водою, а в отвори машина запускала не що інше, як динаміт. І мов восьминіг, той монстр зненацька міняв свій колір. З його пащ валувала клубами кров, рубець на спині лиховісно, загрозливо зблискував, страшне морське чудовисько, окутане червоним димом, задкувало, а тоді знов повзло вперед. Уперед — назад, день і ніч, із року в рік, без перепочинку.
Як тільки монстр міняє колір і відступає назад, загін робітників кидається вгору по кам'янистій стіні й заходжується гарячково з'єднувати дроти, що звисають з висвердлених отворів. Потім ці люди, мовби охоплені жахом, утікають назад. Розлягається гуркіт, грім, тріск. Шматки породи грізно котяться вслід утікачам, градом летить каміння, засипаючи панцирні плити бурильної машини. Хмари куряви встають назустріч гарячому червоному туманові. Раптом монстр знову зблискує сліпучо-білим світлом, і ціла юрба напівголих людей кидається в клуби пороху, видираючись на ще огорнені димом купи каміння.
А монстр знов хижо суне далі, витягує свої страшні щупальці — кліщі та крани, висовує залізну спідню щелепу вперед, угору й усе пожирає брили, каміння, щебінь, що його сотні людей з лискучими від поту, спотвореними обличчями кидають йому в пащу. Щелепи беруться до роботи, монстр ковтає, наповнює своє відвисле до землі черево, і ззаду виходить назовні безкінечний потік подрібненої породи.
Сотні чортів, заливаючись потом, бовваніють угорі серед каміння, смикають за ланцюги, кричать, горлають, і гора в них під ногами помітно тане, осідає. Геть каміння з дороги — таке їхнє завдання!
І ось юрми вимурзаних людей уже довбають, свердлять, копають під ненаситними щупальцями монстра, щоб вирівняти йому шлях. Важко хекаючи, робітники тягнуть шпали та рейки, вкладають шпали, прикручують рейки, і монстр суне далі.
За його заляпане грязюкою тіло, за боки, черево, за горбату спину чіпляються крихітні чоловічки. Вони висвердлюють отвори в стелі та стінах, під ногами, у навислих брилах, так щоб у ті отвори будь-якої хвилини можна було закласти патрони і все це підірвати.
Така сама гарячкова, пекельна робота, як перед бурильною машиною, кипіла й позад неї, де витікав безкінечний потік каміння. Менше ніж за півгодини потрібно було розчистити машині на двісті метрів шлях назад, щоб зона могла відповзти й перечекати вибух.
Як тільки під черевом машини на решітці, яка безперестану рухалася, з'являлося каміння, туди підскакували атлетичної будови хлопці й заходжувалися коло великих брил, що не під силу людині. Рухаючись разом із решіткою, яка виступала на десять кроків за машину, хлопці накидали на ті брили ланцюги, прикріплювали їх до кранів, що стриміли ззаду машини, й підіймали брили.
А решітка, весь час рухаючись, зі скреготом і гуркотом висипала купи каміння в низенькі, схожі на шахтні вагонетки, пом'яті залізні візки, що, вишикувавшись у довжелезні поїзди, перекочувалися по вигнутих з'єднувальних рейках з лівої колії на праву й затримувалися під решіткою рівно стільки, скільки потрібно було, щоб заповнити їх камінням та щебенем. Підтягували ці вагонетки шахтні локомотиви на акумуляторах. Гурти людей з блідими обличчями, засохлою на губах грязюкою товклися біля решітки та вагонеток; вони щось кричали, згрібали, підсипали й накидали лопатами каміння, і прожектори немилосердно били на них сліпучо-яскравим світлом, а вентилятори зі свистом обдували їх ураганним потоком повітря.
Битва навколо бурильної машини тривала жахлива, і щодня тут бували поранені, а нерідко й убиті.
Через кожні чотири години такої скаженої роботи людей міняли. Геть виснажені, спарені у власному поті, бліді й напівнепритомні від серцевої слабості, робітники падали на мокре каміння у вагонетках, ту ж мить засинали і прокидалися аж на другий день.
Тунельники співали пісню, складену кимось із їхніх лав. Починалася вона так:
Під землею, де тунель гуркоче,
Там гаряче пекло, браття,